Читати книгу - "Земля"

«Дотепер бодай вона тебе виділа, — говорив, — а тепер навіть вона тебе не видить! Дивиться у віко деревища, а я в темну ніч.»

І на все те мав лиш два дні, та й за ті.»

Він урвав і не міг із жалю говорити.

— Та й тому кажу я, тату. — тягнув дальше хлопець і також не докінчив. — Візьміть мене з собою звідси, тату! — вирвалося знов, як передше, болісно з грудей хлопця. — Я хочу геть, куди-небудь, я тут гину, я тут сонця не виджу! Робіть, що хочете, нехай мене пустять!

Старий дивився на сина.

— Ти, синку, тут так змудрів, що й татові перестав вірити! — сказав за малу хвилину із уданим супокоєм.

Син витріщився на нього.

— Аякже! Я виджу!

Відтак відітхнув глибоко. Він усе віддихав так тяжко, коли в нього серце було стиснене, мов оковами, і піднявся із землі. Він зробив се раптом і ненадійно.

Син злякався.

— Тату!

— Я йду вже, синку!

— Та як же? Сидіть іще!

— Чого? Що я тобі такого? Ади, не віриш татові! Я тебе не можу з сього врятувати. Я прийшов лиш, аби тебе побачити, та й аби ти тата побачив! Дома ждуть на мене!

Він говорив із морозячою повагою і рішучістю.

— А я думав про вас день і ніч! Зірвав собі очі за вами! Не раз був би мури головою розвалив та й пішов до вас. Плачучи, гриз кулаки свої, аби жаль переходив, та я лиха не накоїв, а ви.

— Мовчи!

Він не сказав сього голосно, одначе сказав так, що син злякався і вмовк.

Не говорив більше ані слова. Відчув відразу, що розсердив батька, а не мав ані слів, ані відваги направити сього. Довкола нього й на нім тяжіло щось, а до того нараз пробудився в нім голос: «Тато сидів, мов собака, на землі, а ти.»

«Собака, собака! — скричало голосно в нім, як голос лейтнанта, про якого щойно оповідав. — Мені все одно, чи ти є, чи тебе нема, чи ти здох.»

Кілька вояків увійшло й закликало голосно, що компанія вимаршируе зараз на егзецирку[84] за місто, та хто там ще не готовий? Капітан їде вже верхом, та й лейтнант уже є.

Один вояк приступив до Івоніки й сказав:

— Ідіть додому, бадіко! — і, віддаляючись, окинув вигребущим поглядом хлопця, додаючи: — Не гайся!

Михайло зірвався, а старий зібрав сполохано свої мізерні речі в мішок.

— Ви вже йдете, тату, вже йдете? — сказав хлопець жалісно. — Коли прийдете знов? Приходьте, інакше я страчуся!

Він говорив, як у гарячці, уриваними звуками. Не знав, чи брати за гвер[85] і торністру[86], чи прощатися з батьком.

— Зараз будуть нами гнати, як псами, — кликнув, — але най-но, най!

Помахав грізно п'ястуком і убирався скоро в плащ. Старий позирнув на нього і, подаючи йому два пальці, докинув півголосом:

— Я піду за вами, де будете егзецируватися! Буду там так довго, доки не вернете назад до касарні. Буду дивитися, як ти будеш егзецируватися. — Відтак додав: — Я буду щонеділі в тебе! Аби як, то я прийду! Хіба що заслабну, то не буду! В неділю все жди на мене, Михайле! Бувай здоров, бо я вже не буду більше з тобою говорити! І я мушу йти! Там жде все на мене!

— Бувайте здорові, тату! — зігнувся і поцілував покірно чорну, грубу руку.

Відтак старий вийшов скорою ходою скромно з кімнати.

Саме супроти касарні розпростерся великий старий міський парк. Коло його входової брами станув Івоніка й дожидав сина.

Був неначе строєний. З Михайлом не було добре. Рвався додому, як від смерті. Жаль до розуму прибирався. А у нього були руки сковані, й він мав на те все мовчки глядіти. Отак само, як тепер полишив він його, він міг або стратитися, або все покинути та піти світами.

«Не має серця до жовнірів!» — сказав до себе, а відтак згадав про те, що обіцяв йому. Приходити щотижня до нього. Аби він його видів. Він був дитина. Сава не був такий — казало щось у нім. Сава був би пішов і служив, і був би зносив тяжке й тверде твердо й уперто, і дурно не грозив п'ястуком. Сава не був би мав таких пригод, як сей, і він не боявся б їх. Сава — залізний. З тіла тонкий, марний, а проте залізний.

Він знов зітхнув, а проте лице його оставало все однакове, майже байдуже. Так чогось усе посумніло! І ніяк було того всього обминути або переіначити. Стануло, мов гора, і хіба головою було о нього товчи. Думаючи про сина, дивився, мов у забутті, на великий похмурий будинок.

Нічого — крім строгості.

Високі пусті вікна витріщилися з муру, як зголоднілі очі; а за їх ґратами указувалося десь-не-десь молоде обличчя або заблистіло холодне залізо. За якусь хвилину вдарило щось о його слух, мов градом. Він прокинувся.

Вояки виходили з високої касарняної брами. Величезна сиво-синя змія викотилася безчисленними ногами із касарні на дорогу. Як була вже зовсім надворі, зовсім до останньої ноги, він закинув свій старий міх на плечі, справив шапку на голові й пустився вслід, мов дрібний хрущ незамітно за колосом.

Там у другім ряді компанії ступав його син. Він силувався не спускати хлопця з ока, але се не вдавалося йому довго. Остаточно мусив лише приглядатися останнім воякам. Але се було все одно. Його син був у оцій компанії, і всі, що тут ішли, були бідні, як він. Він ступав гостро, в такт ураз із ними, і здавалося, що перемінявся в тверде, сильне залізо.

Зимний вітер дув йому в лице. Він ледве що запримітив се. Змія війська неначе загіпнотизувала його. Ішов насліпо за нею.

Годину за містом станула.

Компанії поуставлялися рядами, а він, задержуючи в оці компанію, в якій був його син, відійшов, зігнувшися із своїм мішком униз, відповідний кусень вбік, усів на землю і приглядався муштрам і егзецирці, що якраз почалася.

Бистрим своїм оком захопив сина і не віддалявся вже від нього. Цілі дві години слідив гостро за рухами компанії і хлопця, не рушаючись із місця, неначе примерз до землі, а коли військо уставилося, врешті, по вправах до відходу, піднявся й він із землі.

Час було і йому додому. Розпрощавшися очима із сином, постоявши якусь хвилю у нерішучій задумі, звернувся, врешті, на широкий гостинець і пішов. За якийсь час здрібнів на нім здалека, мов