Читати книгу - "Чорний вершник"

— Можеш казати все відверто, — запевнив Юрась.

— Гаразд… Отже, мене прислав кошовий до вашої милості, пане гетьман. Кошовий велів передати, що сподівається на добропорядність пана гетьмана і вручає долю свого посланця у ваші руки.

— Можеш не турбуватися, — запевнив Юрась. — Тобі ніщо не загрожує.

— Тоді навіщо мене зв'язано? Навіщо кинуто в яму?

— Ми не знали, хто ти. До того ж… Гетьман зам'явся.

— Розумію. У присутності яничарів і татарських мурз ви інакше не могли зі мною повестися? Чи не так? — допоміг йому Звенигора.

— Ти догадливий, козаче, — погодився гетьман. — Ну, кажи далі!

— Тоді розв'яжіть мені руки. Інакше я не буду говорити… Чого вам боятися? За дверима ж варта!

— Я не боюся тебе… Це зроблено на той випадок, коли сюди зайде хто-небудь з чужинців, як ти кажеш, — вивернувся Юрась. — Отже, потерпи трохи… Мені не хотілося б, щоб нас бачили за мирною бесідою. Адже сам розумієш, що за мною тут стежить десять пар очей…

— Тоді чого сидіти тут?

— Як це? — не зрозумів Юрась.

— Який же ви гетьман, коли ваші руки теж зв'язані, як і мої? За кожним вашим кроком стежать чужинці! Ви виконуєте їхню волю… Чи не пора, пане гетьман, кинути все і повернутися до свого народу? Саме про це і хотів знати кошовий Сірко… Він дуже любив і високо цінив вашого батька і сподівається, що Богданів син відсахнеться од споконвічних ворогів наших — турецького султана і кримського хана, які за останні п'ять-десять років винищили пів-України, і разом з козаками лівобережними і запорожцями стане супроти них! В такому разі народ простить і забуде провину вашу…

Юрась зблід. Ледве стримуючи себе, сказав:

— Як же мислить собі кошовий Сірко моє повернення в лоно народу нашого? Навіть коли б я хотів це зробити, то турки не дозволять. Мене зразу схоплять!

— Ми допомогли б. Аби тільки на це ваша згода.

— Отже, Сірко пропонує мені зраду?

— Зрадити можна друзів, товаришів, народ свій, вітчизну… Але втечу від ворогів наших не можна назвати зрадою.

— То мої союзники!

— То наші найлютіші вороги!.. Султан Магомет зараз робить на нашій землі те, що колись робив Батии, — до ноги винищує населення… Ніщо не може виправдати вашого союзу з ним.

— Ти ще хлопчисько — і нічого не розумієш! — вигукнув роздратовано гетьман. — Жорстокість і насилля — невід'ємна ознака всякої влади.

— Так, влада — це насилля, але розумні правителі обмежують його законом, через який навіть самі, якщо вони поважають себе, не повинні переступати і не переступають. А де нехтується закон, там починається свавілля і жорстокість… Ні султан, ні хан не дотримуються навіть у себе на батьківщині законів, то чого ж ви хочете від них тут, на чужій землі, серед чужого їм народу?

Гетьман, видно, не сподівався такої відповіді від простого, на перший погляд, козака і був здивований і його думками, і його мовою. Але раптом до його свідомості дійшло, що, може, козак натякає на те, що й сам гетьман чинить беззаконня, катуючи жителів цього краю і вимагаючи від них золота, срібла та інших коштовностей. Він почервонів і зловісно втупився холодним поглядом у сміливця, який не відвів своїх очей. Це ще більше розлютило Юрася: він не терпів, коли хто-небудь намагався передивитися його.

— Сірко знав, кого посилав, — з притиском промовив він. — Ти, козаче, маєш гострий язик. Але ти мусиш відати, що часто язик — наш ворог і через нього не одна голова злетіла з пліч!..

Це була пряма погроза. А Звенигора знав, що у Юрія Хмельницького, людини нестриманої, хворобливо вразливої, навіть шаленої, від погрози до рішучого вчинку — один крок. Побачивши, як люто блиснули чорні гетьманові очі, він здригнувся і пожалкував, що був такий відвертий.

— Ясновельможний пане гетьмане… Але Юрась перебив його.

— Всі запорожці — мої вороги! Коли б я міг, то всіх віддав би султанові на каторгу! І ти був би серед них не останній!

Хто зна, чим би кінчилася ця незвичайна розмова, коли б раптом не розчинилися двері і на порозі не виросла постать Семена Палія. Гетьман отетеріло дивився на незнайомця, за яким з темних сіней ввалювалися в покій озброєні люди. Здавалося, йому відібрало зненацька мову.

— Слава богу, ми встигли! — вигукнув Палій, кидаючись до Арсена і розрізаючи у нього на руках вірьовки.

— Арсене! Брате! — Роман схопив Звенигору в обійми, міцно поцілував у щоку. — Так ми перехвилювалися за тебе!

А позаду стояв, розкинувши руки, Спихальський і радісно, мало не плачучи, усміхався. Вуса його настовбурчилися і ворушилися, мов у кота, а в очах блищала сльоза. Коли Роман випустив Арсена з обіймів, пан Мартин згріб козака у свої ведмежі лапи і міцно притиснув до грудей.

— Живий, голубе! Живий, холера! — загув Арсенові на вухо — Ось скинемо ми тобі штани та всиплемо духопелів, лайдаку ти мій любий, щоб знав, як лізти поперед батька в пекло! Щоб слухався старших, коли вони тебе наставляють на ліпше!

Відштовхнувши Арсена від себе, він насправді дав йому міцного ляща по спині і кулаком витер мокру щоку. Радість поляка була така безпосередня і щира, що Арсен, сміючись, схопив його за плечі і чмокнув у шорсткі, мов дротини, вуса.

— Дякую, Мартине! Дякую, братове, — вклонився він і враз посерйознішав. — Гадаю, ви сюди завітали ненадовго?.. Діло зроблено — тож пора, мабуть, прощатися з господарем цієї хати?

Всі повернулися до Юрія Хмельницького. Гетьман укляк за столом і повними жаху очима дивився на обсипаних снігом козарлюг, які хтозна-звідки і як ввірвалися сюди.

— Чолом, пане гетьмане! — сказав Палій. — Правду мовити, не сподівався я тебе побачити вже коли-небудь. А от довелося. Недарма кажуть, гора з горою не сходиться… Либонь, літ сімнадцять минуло з того часу, як востаннє бачилися…

— Ти хто? — хрипко спитав Юрась.

— Був колись козаком Ніжинського полку… Пам'ятаєш такий?

— Пам'ятаю…

— А зараз — вільна птаха: абшит одержав… Став запорожцем…

— Чого ж ти хочеш від мене?

— А нічого!.. Ось визволив товариша, а тепер дивлюся на тебе — невже ти справді син Богданів?

— Тобто?

— Не віриться… Коли б гетьман побачив, що ти накоїв на Україні, вишкребку, він тебе сам, своїми руками задушив би, мов паршиве щеня!

— Ти хочеш убити мене?

Вони твердо дивилися один одному в вічі. Були майже ровесники. Палій, правда, був на кілька років старший, але мав вигляд навіть молодшого. Доля звела їх сьогодні і поставила віч-на-віч. Один з них уже був широко знаний як на