Читати книгу - "Печера"

Там, у Печері, він бачив єгеря. Небувалий випадок. І небувала честь — єгер з’явився відкрито…

Це втішає. Якби з чорним саагом було щось негаразд — єгер, санітар Печери, не стояв би мов стовп. Нема у єгерів звички виставляти себе просто так, «на подивитися»…

Втім, що він, Раман, знає про єгерів?!

Дивно, але його задум, поки що нечіткий, бентежний задум, тільки зміцнів під впливом страшної зустрічі. Зміцнів, майже сформувався, пересилив депресію, і вже вранці в понеділок Раман зрозумів, що вперше за багато днів почуває себе добре.

Буденні справи крутились неначе самі собою; Раман хіба що зрідка підштовхував їх у потрібному напрямку, попивав свою звичну каву і з подивом усвідомлював, що такий хмільний стан скоро, скоро, скоро! — не навідував його вже чортзна-скільки років…

На третю було призначено прослуховування; кандидатів було четверо, троє дівчаток з театрального училища та круглоголовий актор з далекого провінційного театру. Йому вже було добряче за тридцять, Кович бачив, як він нервується — обтяжений родиною, відсутністю житла, з останньою надією хоч на якусь кар’єру… Раман лишив його на потім. Починати найкраще з дівчат.

Перша, довговолоса брюнетка, не годилася — з тих, хто після випускного вечора в училищі одразу втрачає примарне право йменуватися актрисою. Дивно, як їй вистачило зухвалості явитися до Ковича на перегляд; вона читала уривок з поеми і в найнапруженішому місці завила так фальшиво, що навіть її подруги, які тихенько сиділи в темному кутку репетиційної, голосно перевели дух.

— Дякую, — сказав Раман, не чекаючи, поки дівчина закінчить. — Будь ласка, хто наступний?..

Довговолоса постояла ще секунду, потім опустила руки, підняті в перебігу драматичних подій поеми, і, згорбившись, пішла до дверей. А годилося ж дочекатись, поки відпрацюють усі…

Дві інші дівулі винесли на його суд уривок із широко відомої комедійної п’єси; коротко стрижена брюнетка й хімічно завита блондинка голосно тарабанили текст, Раман, який саме спорожнив чергову чашечку кави, зразу ж визначив, що з постановкою їм допомагав хтось третій, режисер, темпераментний, однак плаский і погано навчений. Дівчата хоробро змінювали розгонисті мізансцени, виконували невідомі Ковичу завдання, все це голосно й упевнено, все це з претензією на професіоналізм; Раман поставив порожню чашку на стіл. Дівчата, може, й нічого, можливо, з майбутнім, та оцей невідомий постановник нап’яв на них чужий одяг, наглухо сховав те, що, власне, й могло б зацікавити прискіпливого Рамана…

Він дав дівчатам дограти до кінця. Сказав: «Дякую», — кивнув, пропонуючи сісти на колишні місця на дерев’яних кріслах, і запросив на майданчик останнього кандидата — нервового круглоголового провінціала.

Хлопцеві було важко. Він відтворював уривок з вистави, що давно йде на його власній, далекій провінційній сцені; він грав цей уривок без партнерів, точніше, з уявними партнерами, і Кович, обурений цим самодіяльним прийомом, хотів перервати претендента з самого початку — та потім передумав.

Хлопець був непоганий. Цікавий; здерти цей провінційний наліт, що встиг налипнути на нього, як голубиний послід липне на голови статуй… Утім, чи вдасться?.. Скільки йому років, навіть не тридцять, він не хлопчик, просто здається молодшим — інфантильно-кругле обличчя з темними провалами довкола очей, від невлаштованого життя та неминучих надмірностей…

Зрештою, хлопців набирати легше. Їх тут хоч греблю гати — гарячі поставки прямо з училища…

Хоч, якщо подумати, то брати вже зрілих, яскравих, знаючих собі ціну — зобов’язання й морока, тоді як цей, круглоголовий і нервовий, піде в будь-яку кабалу…

Хлопець закінчив сцену й одразу запропонував на вибір два драматичні монологи та ліричну поему; Кович похитав головою:

— Дякую, не треба…

Дівчат він одіслав одразу; реакція була неоднакова: стрижена брюнетка зневажливо спалахнула чорними очима й подумки заприсяглася довести цьому старому дурневі, від якого багатства він чванькувато відмовився; хімічна блондинка відразу ж зіщулилась. Мабуть, вийшовши із зали, розридається…

Самиця схруля й самичка тхоля, подумав Раман машинально. І не злякався, як раніше, своїх думок — вони прийшли природно, органічно, чого ж лякатися?..

Круглоголовому Раман запропонував контракт третього ступеня: безправне напівголодне існування без надання житла, з примарною можливістю росту; найдивніше, що хлопця це ощасливило. Розцвів, як троянда на світанку, подякував, ще не вірячи своїй удачі; Раман відкинув подяку. Подивимося, що буде далі, і чи не станеться так, що ненаситна утроба театру перемеле круглоголового, перетравить, щоб вивергнути з себе в огидному, непридатному для споживання вигляді…

У кабінеті до нього повернулося розслаблене, майже щасливе передчуття. Він приблизно знав, що робитиме, але конкретизувати ідею поки не збирався. Нехай поплаває в підсвідомості, дозріє, нехай побічним продуктом цього дозрівання якомога довше буде щасливе сп’яніння, бездумна ейфорія…

Насамперед він подзвонив Паулі Німробець і виявив, що її немає ні на роботі, ні вдома. Скрипки, що грали в його душі, трохи притихли; він сподівався ще сьогодні ввечері сісти за вивчення п’єси, а для цього треба було, щоб Паула її принесла. Тобто він, звісно, міг би взяти «Першу ніч» зі спеціальної закритої бібліотеки, але, по-перше, на це пішов би певний час, а по-друге, він звик до свого томика, він зжився з ним, як зживаються з одягом…

А крім того — він знав, де й з ким зараз Паула. Хоч на роботі впевнені, що вона «в архіві» — архів цей, імені пана Тритана Тодіна, не має з телебаченням нічого спільного…

Раман гмикнув, здивовано питаючи себе, що йому, власне кажучи, до амурних пригод Паули Німробець? Хіба що професійна цікавість режисера, спостерігача життя… А спостереження дуже цікаві. Він, Кович, голову дав би на відсіч, що у відносинах милої парочки сталася нарешті дуже важлива, переломна подія — і не далі як позавчора…

Він мав би пишатися своїм нюхом, та замість цього відчував неясне роздратування. Гм… ревнощі?..

Він засміявся; горобець, який сів було на підвіконня, злякано спурхнув і полетів.

Раман звик довіряти собі: якщо якісь його почуття здаються дивними йому самому — не варто ховатися від себе, варто докопатись… У випадку з Паулою причина, скоріше за все… Так. По-перше, він відчуває провину перед легковажною Німробець — за те… за ті ночі в Печері. А по-друге… ніде правди діти, його лякає особа пана Тодіна. І незрозуміло чому.

Цікаво, а пан Тодін у Печері — хто? Чомусь, думаючи про це, Кович із задоволенням вірив у твердження Тодіна, що люди, які живуть поруч, ніколи на зустрічаються в Печері. Раманові не хотілось зустрічатися в Печері з паном Тританом Тодіном, бо він, скоріше за все, звір могутній і малоприємний…