Читати книгу - "Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу"

душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому… але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом» (Лист до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. // Повне зібр. тв.: У б т. — T. 6. — С. 20). Цей, на позір доволі «темний» уривок, одне з небагатьох Шевченкових автосвідчень до психології власної творчости (загальновідомо ж, що теоретизувань на цю тему Шевченко всіляко уникав і навіть програмово декларував свою «непреодолимую антипатию к философиям и эстетикам» [«Журнал», запис від 5 липня 1857 р.]), досі, на жаль, не здобувся на пильнішу увагу інтерпретаторів, — якщо не рахувати «ідеологізаторів» націоналістичної орієнтації, котрі охоче цитують неприязний відгук про «черстве кацапське слово», не надто вникаючи, що то «таке страшне» — щось «третє», «окроме Бога і чорта», — за тією неприязню криється, і чому, на Шевченкову гадку, цього «страшного» могло б не бути, якби він «уродився кацапом або французом», тобто сином самовільного народу. Маємо тут одну з найраніших згадок про українство як свого роду дольовий проклін — земну кару, яка знову й знову штовхає покараного на гріх; саме ця парадиґма, як пересвідчимося далі, лежить в основі Шевченкового міфа України.

129

Див.: Знадоби до української демонольоґії / Зібр. В. Гнатюк. — Т. 1, вип. 1. — Львів: НТШ ім. Т. Г. Шевченка, 1908.

130

На світоглядову спорідненість Шевченка з данським релігійним філософом уже звернув увагу Б. Рубчак: «Хоча Шевченко і К'єркеґор, котрі були сучасниками, не могли знати творів одне одного, схожість їхньої думки в багатьох випадках разюча, і порівняльне вивчення цих двох мислителів конче необхідне» (Shevchenko's Profiles and Masks… // Shevchenko and the Critics. — P. 428).

131

Прикметно, що саме в цій «точці екстремуму» — «у казематі» — самота ніби вивертається зі споду назовні, роблячись із фрустраційного психологічного стану станом сутої свободи, благом, за яке належиться складати дяку Богові: «Молюся! Господи, молюсь! / Хвалить тебе не перестану! / Що я ні з ким не поділю / Мою тюрму, мої кайдани!» («Н. Костомарову»), — надзвичайно промовистий приклад Шевченкового «пан-етизму».

132

Лист до Г. Ф. Квітки-Основ'яненка від 19 лютого 1841 р. // Повне зібр. тв.: У 6 т. — Т. 6. — С. 14.

133

Див.: Тарас Шевченко: Документи та матеріали біографії: 1814—1861. — К.: Вища школа, 1982. — С. 43.

134

Там само. — С. 35.

135

Зокрема і в тій самій «Северной Пчеле», на нібито відсутність якої в «Кобзарі» вказував К. Чуковський, хоч і це неправда: саме на цей часопис покликається «українська ворона» у «Великому Льосі», сподіваючись, що «церква», символ українського духа, впаде сама собою, — «Тоді б разом дві руїни в Пчеле описали…» Взагалі, якщо опонувати К. Чуковському по кожному з пред'явлених ним «пунктів недостачі» з текстом «Кобзаря» в руках, то виявиться, що абсолютно всі перелічені ним культурні атрибути тогочасного Петербурга там якраз є (може, хіба крім «расстєґаїв»), — навіть і «Адольфінка», щоправда, безіменна («Покрай улиць поспішали / Заспані дівчата, / Та не з дому, а додому! / Посилала мати / На цілу ніч працювати, / На хліб заробляти» [«Сон»] — пам'ятаючи, що в «Журналі» і петербурзький «пансіон» m-lle Адольфіни, і аналогічний йому нижегородський m-me Ґільде з незмінною ґротесковою іронією йменуються «очаровательными семействами», цілком зрозуміло, про яку «матір» ідеться і якою «працею» «дівчата» заробляють собі на хліб; взагалі, Шевченкові важко дорікнути у святенництві, проте чого як чого, а такого характерного для «Золотого Віку» петербурзької культури гедоністично-чуттєвого «діонісійства» в зображенні жриць кохання в нього віднайти годі: «А я стою, похилившись, / Думаю, гадаю, / Як то тяжко той насущний / Люди заробляють», — це, коли міряти за російськими культурними стандартами, реакція відверто не «пушкінська», швидше «толстовська» або «достоєвська»). Проблема для інокультурного, у тому числі російського, реципієнта полягає в тому, що вся та, вже впроваджена в певний естетичний канон, атрибутика в Шевченка зміщується кудись «на тіньовий бік» («ворона», ця своєрідна антидуша народу, у ролі передплатника «Северной Пчелы» — дуже показовий приклад), і відповідно девалоризується, а ще точніше — деміфологізується (як уже згадуваний вище петерґофський парад): власний, український міф Шевченко вибудовує, послуговуючись як матеріалом фраґментами «демонтованих» міфолоґем російської культури, коштом чого й підтримує ненастанний із нею діалог.

136

Див.: Пріцак О. Шевченко — пророк // Світи Тараса Шевченка. — С. 263—264.

137

Свого часу X. Ортеґа-і-Ґасет вказав на те, що обличчя епохи визначається не в останню чергу певною віковою домінантою: «Серед людей мого покоління стиль поведінки старших мав велику вагу. Юнаки так палко прагнули подорослішати, що імітували стомлену ходу старих. Сьогодні… Європа вступає в еру юнацтва» (Дегуманізація мистецтва // Ортеґа-і-Ґасет X. Вибрані твори. — С. 270). Спостереження точне: якщо романтизмові ще був притаманний «стиль молодого Вертера», то починаючи від другої половини XIX століття 30-літній мужчина вже бачив себе зношеним уламком життєвої кораблетрощі, а «старикам» Достоєвського переважно не виповнилося й п'ятдесяти; проте навіть і в цій «культурі старечости» сардонічна автохарактеристика 33-річного (sic!) Шевченка — «на позорище ведуть / Старого дурня муштрувати» («А. О. Козачковському») — звучить дещо ексцентрично, якщо не брати під увагу авторової самоідентифікації з образом «сивоусого» кобзаря.

138

Це не метафора — паралель між куртуазними коханнями Шевченка й Данте справді разюча: в обох випадках об'єкт першого, як кажуть французи, coup de foudre — сусідська дівчинка дев'ятилітнього віку (за власним Шевченковим свідченням, йому тоді «тринадцятий минало», Оксана ж була на три з половиною роки молодша [див.: Шевченківський словник: У 2 т. — К.: УРЕ, 1976. — Т. 1. — С. 305], отже, акурат ровесниця маленької Беатріче, якою та постала перед Данте на весняному святі 1274 p.), після чого герой-автор (і «Vita Nova», і «Кобзаря») переходить тривалу розлуку, рівну за терміном часові, прожитому до доленосної зустрічі (у Данте — дев'ять років, у Шевченка — чотирнадцять: до першої подорожі в Україну 1843 p.), аби відтак пережити поновну зустріч — і смерть коханої. Тут нота бене: «автобіографізм» — так, як і «історизм» — Шевченкових писань, коли тлумачити його буквально, а не в «оптичній системі» міфологічного мислення, є феномен доволі підступний: десятиліттями трагічна версія Оксаниної смерти, подана у вірші «Ми вкупочці колись росли…» («Помандрувала / Ота Оксаночка в поход / За москалями та й пропала. / Вернулась, правда, через год… /…З байстрям вернулась. Острижена» і т. д.) слугувала шевченкознавцям