Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

голові вертиться що-небудь, опріч думки про смачний шматок хліба да затишну хату…»[395]. Батьківську мужність Сомка яскраво виявляє політика розрізнення соціальних станів та рівність перед владою закону. Маргінальність Брюховецького проявляється через політику, що має «порівняти» сина і батька, порівняти Україну, всіх зробити рівними товаришами. «У нас у Січі, — говорить Брюховецький, — чи гетьман, чи отаман, чи так собі чоловік — усе рівний товариш, усе християнська душа»[396]. Ця політика «рівності» Брюховецького означає анархічне беззаконня, що веде за собою соціально-станову боротьбу, спрямовану проти аристократичних «батьків» як носіїв законності і державного порядку.

Яскравою ілюстрацією аристократичної мужності й маргінальної анархічності в романі є два судові процеси: перший над Кирилом Туром вершать запорозькі старійшини за традиційним законом, другий — над козаком Олексою Сенчилом самочинно провадить свавільний Брюховецький, відміняючи всякий закон. Ідеологія маргінала Брюховецького асоціативно нагадує ідеологів більшовизму. «Самі бачите, — говорить він до громади, — що запорожці тепер перші на Вкраїні: понаставляв я їх сотниками й полковниками, судитимуть і рядитимуть вони по запорозьких звичаях усю Вкраїну. Нема вже й тепер ні в міщанина, ні в мужика се моє, а се твоє: все стало обще; козак усюди став господарем, як у себе у кишені»[397]. Отже, виявляючи мовлення ідеолога «чорної ради», Куліш інтуїтивно передчуває ймовірну національну катастрофу, що може постати внаслідок маргінального бажання несвідомого сина дорівнятися до свідомого батька і утвердити своє анархічне право. «Чи, може, приходить уже кінець світу, що возстане свій на свого?»[398] — це розпачливе запитання Шрама, звернене до майбутнього. Як відомо, Гоголь у цей час також інтуїтивно передчував загрозу для культури від соціальної революції. Котляревський, Гоголь, Шевченко, Куліш були письменниками з відкритою до несвідомого джерела душею, своєрідними медіумами, кобзарями, тобто письменниками-пророками, що інтуїтивно прогнозували можливі небезпечні події. Очевидно, активізація імперського романтизму, що прямував в бік революційності, давала змогу Кулішу зрікатися національної романтичної психології, а також звернути увагу на історичну подію, коли, обравши на «чорній раді» «свинопаса» Брюховецького, а не лицаря Сомка, Україна здобула собі колоніальну неволю, стала пропащою силою в історії, повтореною апокаліптичною Троєю.

Батьківська мужність Сомка показана як побожна мужність. Він приймає ситуацію, відкидаючи міжусобну боротьбу, бо це означало би для його лицарської душі «Україну надполовинити» і «за своє право людську кров точити», тобто він схиляється перед Богом, який відступає разом з ним з України при виборі «чорної ради». «Може, се тільки на науку мирові пустив господь Україну в руки харцизякам, — розмірковує він. — Не можна, мабуть, інше, як тільки горем да бідою довести людей до розуму». Власну смерть він зустрічає як перехід у вічне життя: «Може б мені, …й страшно було, якби не було написано: „Не убойтесь от убивающих тіло, душі же не могущих убити…“»[399]. Обезглавлена Україна, тобто позбавлена Божого захисту і аристократичної мужньої свідомості, ніби потрапляє в «чорну сансару», щоб в пеклі неймовірних страждань повернути собі втрачений розум. Соціальний бунт «банди маргіналів» в романі Куліша постає як безглузде історичне явище, суть якого у задоволенні помсти та неусвідомленого комплексу батьковбивства. Адже «чорна рада» узаконює проголошене блазнем Брюховецьким право «грабовати Ніжень», стаючи в історії «запорозькою оманою». Після соціально-революційної події Паризької комуни (1871) Куліш радикально засудив анархічних запорожців, назвавши їх «соціалістами, комуністами і нігілістами свого часу», але це був глас вопіющого в пустелі. Аналітичне ставлення до несвідомого народу, його сліпої бунтівливої сили яскраво відобразило духовне розв’язання едіповості в українській літературі, протилежне тій ідеалізації революційного народу, яка формувалася в російському народництві М. Добролюбовим, Д. Писарєвим, М. Чернишевським та ін., спонукаючи народи імперії до символічного вбивства Бога-отця.

На едіповій позиції, коли пророчо аналізується маргінальна загроза для національного світу, закономірно активізується релігійний пошук. Релігійно-філософський зміст «Чорної ради» органічно пов’язаний з образами побожного панства, представленого постатями Якима Сомка, Кирила Тура та ін. Однак не менш значущий образ кобзаря — Божого чоловіка, який виступає медіумом між світом людським і божественним. Так розгортаються два плани роману: передній — подає пошуки ідеї національної Держави, глибинний — позачасової релігійної істини, що дає змогу пережити історичну трагедію. У романі Куліша заявляє про себе уявлення про час, яке констатує мікропсихоаналіз С. Фанті: час створила людина, але його не існує в плеромі, або трансцендентному[400]. Тому поряд із соціально-активною позицією Шрама та Сомка, спрямованою на влаштування національного світу, в романі постає «християнська іронія» сліпого старця-кобзаря: «Гетьманство, багатство або верх над ворогом? Діти тілько ганяються за такими цяцьками; а хто хоть раз заглянув через край світу, той іншого блага бажає…»[401]. Божий чоловік говорить про вічну українську душу, яка не від світу цього, а тому й не може бути знищена цим світом. Образ Божого чоловіка втілює український архетип мандрівного філософа-пророка. Загалом архетип пророка-кобзаря є одним із найважливіших образів класичної української літератури.

«Чорна рада» символічно розпочинається і завершується тихим, заможним життям на українському хуторі, який є архетипним простором, куди втікає в час історичного хаосу українська філософська душа. Статична динаміка хутора вказує на присутність тут божого закону. Подружжя Лесі Череванівни і Петра Шрамченка (любовний сюжет роману) символізує мужньо-жіноче збереження самобутнього національного світу. Завдяки ідеї родинності і релігійності романне пророцтво Куліша оптимістично звернуте в майбутнє. Якщо В. Скотт в кожному своєму романі актуалізував проблему уникнення трагічного детермінізму історії, можливості збереження себе шляхом західного раціонального прагматизму, то П. Куліш втечу від соціального хаосу пов’язує з інтуїтивним потягом до релігійно-родинної істини, яка допомагає вибратися за межу травматичного історичного часу.

Однак головна едіпова проблема, що відсилає до психосемантики реалізму і має синтезувати в моделі Держави національне несвідоме з аристократичною свідомістю, залишається нерозв’язаною і відкритою у містифіковане майбутнє. Вона заглиблюється у своєрідну містерію, нагадує таїнство «Великого льоху» Т. Шевченка. «Куліш не менше «символіст», ніж Шевченко, — відзначає Д. Чижевський, — за картиною бурхливих подій і боротьби різних людей він бачить щось глибше, загальне, боротьбу «правди та кривди»; символічні для нього і співи кобзаря: пісні його «як чари», він сліпий, як Гомер, та «бачить те, що видющий зроду не побачить»; символічна і постать такого земного Іванця Брюховецького — його згубна агітація ніби якісь «чари». Символічні краєвиди — ніч, від якої «думка розжевріє, як від Божого слова», «Київ — Єрусалим» — тема старої української літератури. Символічні і постаті запорожців, що, при всій їх реальній масивності, «як той сон», бо їм «усе… дурниця: чи жить, чи вмерти…»[402]. Мікропсихоаналітик сказав би, що від «Чорної ради» Куліша віє метафізичною пустотою або таємницею української вічності.

Пристрасну боротьбу з