Читати книгу - "Письменники про футбол"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І от завтра настає. Незмінний пункт номер один порядку денного ти вже виконав, тобто показав Студентові, хто в хаті хазяїн, і майже без втрат ушився з поля бою. Щоправда, вдягатися довелось уже в ліфті, натиснувши стоп. Пункт номер два — купити нормальне взуття, в якому можна відходити до наступного літа, взуття за 137 гривень. Потім тренування на «Локо», а потім — друга зміна в школі.
Стас випадає на метро Барабашова й, затертий картатими торбами селюків, нагадує каченя, яке задрімало посеред стрьомної водойми, а прочумавшись, зрозуміло, що вода взялась кригою і його лапки вмерзли, от тільки крига ця чомусь картата й відгонить старими ЛАЗами й немитим тілом. Нагору Стаса виносять, і він миттю опиняється в стрімкому коловороті економічної дупи Харкова, де щороку обертається не один мільярд баксів. Течією його протягує кількадесят метрів, аж доки не викидає під якийсь із контейнерів, де можна перевести подих.
— Пацан, — чує він над собою тієї ж миті, — пацан, купи леза.
Стас повертається й бачить когось чорного-чорного, як квадрат Малевича.
— Мені одинадцять, — зі злістю каже Стас. — Ти в одинадцять голився?
— Ні, — відповідає негр. — А хламастер, хламастер тобі треба?
— Мені, — каже Стас, — треба бутси.
— О, — вигукує негр, — я знаю, де це, я тебе проведу, ходім!
І Стас, сам не розуміючи чому, починає пензлювати за ним контейнерними лабіринтами. Негр тим часом не припиняє причитати «леза-хламастер-леза-хламастер», а потім, обернувшись до хлопця, каже:
— Пітер, мене звати Пітер, я тут все знаю.
Хвилин за п’ять Пітер виводить Стаса до якогось контейнера.
— Ось, — каже він, — вибирай.
Стас кліпає очима — контейнер всуціль забитий дешевою китайською біжутерією.
— Ей, — смикає він Пітера за розтягнуту манкуніанську футболку з прізвищем Патріса Евра, — ей, негр, ти куди мене привів?
— Ти ж казав, треба буси, — не розуміє Пітер. — Ось — буси, сині, білі, великі, маленькі, багато бус.
— Бутси! Бутси! Щоб у футбол грати! — роздратовано спльовує під ноги Стас.
— Фак, — бурчить Пітер, — ця ваша мова… Буси… Бутси… Пішли.
І Пітер починає тягнути його в протилежний бік. По дорозі впарює пачку лез мужикові, який пре на кравчучці пральну машинку. Мужик розплачується, кидає леза в барабан пралки, до решти своїх покупок, і рушає далі, чавлячи роззявам ноги й забиваючи тьотям стрілки на колготах. Його щастя навряд чи затьмарять прокльони й погрози — ось він приїде додому, підключить пралку, випере свій одяг, поголиться і буде новою людиною, юберменшем, бля.
Аж раптом десь неподалік лунає відчайдушний жіночий крик. Стас аж присів від несподіванки. Пітер, зрештою, теж перепудив, принаймні його очі стали великі-великі, схожі на кульки морозива.
— Грабьож! — горлає жінка так розпачливо, ніби йдеться про саме життя. — Кошельок укралі!
Стас помічає якусь метушню. За мить із юрби вистрибує пацан років семи в потріпаному одязі, летить на Стаса, підморгує і тицяє в руки великий лакований рожевий гаманець, схожий на язик невідомої вимерлої тварини. А потім розчиняється серед людей і контейнерів, ніби його й не було.
Пітер у паніці зиркає туди-сюди.
— Ховай, — шипить він Стасу, — ховай!
— Не буду, — відмовляється Стас, — він крадений! — і намагається тицьнути гаманець Пітерові. Пітер відскакує від Стаса, ніби той хоче порубати його на фарш бензопилкою.
— Ховай, кажу! Міліція забере. Кинеш тут, — міліція і тебе, і мене забере.
У дитячій кімнаті міліції Стас уже раз бував. Дебела рудоволоса тьотя в пілотці тоді допитувалась: «Скажи, мальчик, зачєм ти хотєл оторвать Мітє Сємьонову яічкі?». Насправді Стас нікому нічого відривати не хотів. Просто так вийшло. Митя Семенов, вайлувате десятилітнє мурло, з’їжджав на сраці з новісінької дитячої гірки, встановленої на депутатські гроші посеред двору. Стасові було тоді сім, і випробувати нову гірку йому теж кортіло. Проте Митя не збирався підпускати до гірки ані його, ані решту дрібноти. Схоже було, що Миті вже й самому набридло, але він продовжував самоствердження, дивлячись, як заздрісно дрібнота зблискує очима й жує соплі. Тоді Стас заліз під гірку й, на превеликий подив, помітив, що в її новому металевому днищі є невеличка дірочка. Він узяв і встромив туди ключа від квартири, який висів у нього на шиї. Встромив, а витягнути назад не може — ключ застряг намертво. І з шиї його, цей ключ, зняти було ніяк. А Митя знов поїхав на сраці вниз… Словом, у міліцію Стасові взагалі не хотілось, тож він задер футболку й сунув гаманця собі в штани.
— По чому фломастери? — спитав він Пітера.
— Шо? — не вкурив той.
— Фломастери, кажу, по чому?
На Пітера й Стаса якраз неслася пограбована дама з кількома охоронцями ринку.
— Ці — шість, а ці — сім, — занервував Пітер.
— А довго малюють чи сохнуть зразу?
Переслідувачі промчали повз. Ну, майже повз… Дама ледь не вбила Стаса картатою торбою, а один з охоронців перекинув Пітера на запльований асфальт.
— Бладь, — зітхнув той, дивлячись на свій розсипаний нехитрий крам.
— Треба казати «блядь», — поправив Стас і почав допомагати Пітерові збирати пластикові станки для гоління.
— Соломаха, — питає Стаса математичка, — що це таке?
— В смислі, Вероніка Модестівна?
— Ти що, взув мамині підбори?
Клас придуркувато хихоче.
— Моя мама не носить підборів… — каже Стас і обводить клас спопеляючим поглядом.
— Я, — парирує математичка, — теж не ношу. Але чим це ти там вицокуєш?
— Бутсами.
— Е? — не розуміє математичка.
— Бутси, — випалює Мальвіна, дев’ятиразова переможиця шкільного брейн-рингу, — це спеціальне шкіряне шиповане взуття, призначене для гри у футбол. Мають від восьми до сорока шипів.
— Угу, — киває математичка. — То ти, Соломаха, виходить, хочеш перед нами похизуватися?
— Нє, — зітхає Стас, — я футбол люблю.
— Он як? — шкіриться математичка. — А якби хокей любив, то прийшов би в клас на ковзанах?
Клас придуркувато хихоче. Вероніка Модестівна тішиться зі свого віджигу, ніби Петросян, тільки що безплатно.
— Ага, — киває Мальвіна, — а якби біатлон, то на лижах і з гвинтівкою.
«Нечесна чесність», — шепоче нечутно Стас.
«Нечесної чесності» Стаса вчить футбольний тренер. «Суперника, — каже він, — можна вламати по ногах. Можна й підкат зробити, но за це — на фіг з поля… І тут, малі, вам потрібна „нечесна чесність“. Це я сам придумав, ну, цю „нечесну чесність“. У 93-му ми грали товаріщеський із „Металістом“. І я тоді забив, забив своєю „нечесною чесністю“». Стас і вся команда починали придивлятися до тренера так, ніби ця «нечесна чесність» — якийсь орган. Але ні, тренер
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Письменники про футбол», після закриття браузера.