Читати книгу - "Яса. Том 2"

Минаєв учився в кошового отамана військової науки й науки жити з людьми. В цьому останньому Сірко був багато в чому не схожий на Разіна. Послухає думки кожного, не образить нікого, хоч і не дасть попуску, й покарає, але покарає тільки винуватого. За невинного сам підставить голову. Немає біля нього лестивців, немає нашіптувачів, немає й пасинків. І тільки тоді, коли його доведуть до киплячки, тільки в буйному хмелі вловлює Флор у ньому щось таке, що раніше не раз спостерігав у Стеньці. Той же крутий злам брови, той же загадковий, небезпечний вогонь в очах, ту ж дику завзятість. Минаєв пам’ятав і боявся її. Й тоді радив іншим не йти насупроти отамана. А ще подібний Сірко до Разіна у веселощах. Нестримний, рвійний до часу, доки враз не впаде йому на чоло тінь і він ніби кудись відлетить.

Сірко й собі виокремлював Флора Минаєва з усього козацького гурту. Вельми цікава була для нього ця людина, цікава й сама по собі, а надто тим, що Флор знав Разіна. Він і досі не міг відгадати, що винесло Стеньку на такий крутий гребінь і що привело до згуби. Флор Минаєв, коли його запитували про Стеньку Разіна, розповідав про їхній похід у Персію, про «заваруху на Дону» і про все інше, що знав, одначе завжди обминав мовчанкою Сіркові запитання: яким був сам Разін, як мислив, як жив, з чого уклалася їхня з Флором дружба і на чому обірвалася. Тільки раз, коли кошовий надто допік його, сказав:

— Вогнем горіла Стеньчина душа. — А потім помовчав і додав: — І голова — теж.

Й не відгадати — осуджував чи схвалював за те Стеньку. Либонь, за перше — схвалював, за друге — осуджував.

У бою Флор Минаєв міцний, тямковитий — либонь, уже устоялася кров і набувся бойного досвіду. Сірко знає, що може покластися на нього в круту годину. Та й, опріч усього, за Минаєвим нині стоїть Дон. І думку яко про козака уклав про Флора давно.

Не раз і не два гасали в степах понад Сіверським Дінцем, разом шарпали ногаїв і вломлювались у Крим. Заприязнились один з одним не за столом у корчмі, де слова легкі, де язики щедрі на обіцянки, а в походах та січах, де на двох — дві шаблі, але одна ханька з водою, яку не розрубаєш, одна небезпека, одна смерть. Вони ніколи не обмовилися про те жодним словом, навпаки, при стрічах трохи кпили один з одного, здебільшого згадували смішне й не згадували гіркого. Роки щодалі дужче розділяли їх, помічали один в одному, як старіють, але взаємини їхні лишилися тими ж, що й раніше: щирими, дещо сфарбленими легким кпином. Щоправда, з часом Сірко піднявся на найвищий щабель старшинського звання, Минаєв здебільшого ходив наказним отаманом; звичай не велів йому бути запанібрата з кошовим, і він те брав до уваги.

Минаєв вислухав Сірка і сказав:

— Візьми й мене на цю виправу.

— Меди в Дорошенка солодкі, — примружив ліве око Сірко, — але й шабля гостра!

— Так я лизатиму меди, а ти — шаблю, — сказав Минаєв.

— Поки лизатимеш меди, можуть тобі одтяти язика. А то й голову. Ні, Флоре, — мовив уже без усміху. — Непевний це ралець. Не варто на нього їхати. Зовсім недавно ми віншували в наших реляціях правобічного гетьмана Сарданапалом і погубителем християн. Вовком він на Січ дихає.

— Чого ж тоді їдеш? — запитав донський отаман.

— Мені, — зітхнув, — інакше не випадає. Кажуть, сліпому не світять. Хочу повезти в Чигирин свічку. Мислю, дуже багато сліпих блукає у нашім краї.

— Чував, був уже один такий. Ходив удень зі свічкою.

— І я чував оту химерію од грамотіїв. Він шукав людини, а мені треба, щоб та людина відреклася од самої себе. Він ходив удень, а нам, либонь, доведеться блукати в пітьмі. Тому й застерігаю тебе. Не розібравшись, в пітьмі легко рубонути не ту, що треба, голову.

Минаєв задумався, але по хвилі попросився у товариші знову. Може, йому пригадався Стенька і замлоїло на душі, що полишив тоді отамана на самого себе.

Сірко подумав і мовив:

— Гаразд. Либонь, буде до ладу. Явиш собою і своїми козаками Дін.

І замислився знову.

Сірка останні дні змагали сумніви, він не звик упускати їх глибоко в серце, ставав при замірі твердо. Але на цю кладку ставати не поспішав. Спиняло кошового й віще знамення — всю ніч перед виїздом з Січі на небі, біля Волосожару, горіли два вогняні стовпи, він двічі виходив з куреня, дивився на них, скрізь по вуличках товпилися запорожці, гомоніли притишеними голосами, показували один одному на крайнебо. Ніч стояла тепла, тиха. Тьмяно блимали проти місячного світла вікнами курені, запорожці в накинутих на плечі кунтушах скидалися на потривожених журавлів. Плавні мріли темним кучугур’ям кущів і дерев на зарічках, по затоках шаленіло жаб’є, покрило своїм скрекотом усі інші згуки. Той скрекіт був буденний, звичний. І ніч, сповнена запахів бузини, лепешняку та очерету, теж хилила на спокій. І сонно мріли біля церкви важкі камінні хрести — під ними лежать найславетніші козаки, які покрили себе вічною славою. А може, й не найславетніші. Найславетніші — завжди безіменні. Їхні кості порозносили по степу ворони й сіроманці або біліють вони на дні глибокого моря. На сірому камені миготіли рожеві відблиски. Вогняні стовпи біля Волосожару горіли, вони то пригасали, то розжеврювалися знову, й не розходилися січовики, тривожно гомоніли, важили знамення на лихо. Але чому неодмінно ті стовпи мали віщувати лихо Запорожжю, а не її ворогам? Сірко озлився спершу на запорожців, а тоді вже й хтозна на кого, наказав розбудити попа й одправити молебень. Покладався на Бога, на його промисел, а щоб той промисел був певніший, взяв з собою замість п’ятдесяти, як намислив раніше, п’ятсот виборних козаків та гаразд озброївся сам. Флора Минаєва супроводжувало двісті донців.

II

Сторожа донесла, що під Жовтими Водами та у верхів’ї Інгульця блукають ногаї, через те їхали на Микитин Ріг, на Кічкас, де переправилися на лівий берег, а далі — лівим берегом аж до Бужина, від якого й подалися на чигиринську сторону. В Бужині перепочили, впорядкували риштунок, поголилися й, виспані, на