Читати книгу - "Джури-характерники"

— Це ж за що така щедрість? — поцікавився Швайка. Він знав, що київський воєвода просто так нічого не дарує.

— А за того листа від кримського хана, що ти видер у Саїда-мурзи, — пояснив Леміш. — Казали, що наш воєвода вже давно не був такий радий.

З самісінького ранку навколо них не вщухає рухливе велелюдне юрмисько. Подивитися на Швайку і переяславського старосту зібралися не лише воронівці. Прибули гурти з Лящівки, Канівців, Мохнача. Всі були радісно збуджені. Аякже — отримав облизня сам Саїд-мурза, про якого казали, що в цілому світі не було таких нелюдів, як він та його башибузуки. А тепер, дай Боже, щоб усе зосталося в минулому, щоб можна було мирно сусідити з татарами, як сусідили їхні батьки та діди. Тим паче, що дехто бачив, як староста переяславський разом зі Швайкою і воронівським старостою Байлемом подалися вчора аж за Сулу і пробули там майже всю ніч. Найутаємниченіші люди подейкували, ніби вони зустрічалися там з якимось великим татарським цабе. Про що вони домовлялися — ніхто не знав, проте всі бачили, що обидва старости повернулися вдоволені.

Між гуртами час від часу лунали збуджені голоси Телесика та його друзів пастушків:

— Дядьку, а ви бачили, хто пасе табун над Сулою?

— Та звідсіля ж не видно, — відказував якийсь лящівець чи мохнацький.

— Татарські хлопці їх пасуть! Вони втекли від самого Саїда-мурзи і захопили з собою той табун. Тепер вони житимуть у нас. А он того хлопця у татарській одежі, що їде поруч з Грициком, бачите?

Про Грицика в навколишніх селах чула чи не кожна коза. А от його супутник…

— Хто це? — не втримався котрийсь із канівецьких.

— О, то найголовніший з татарських хлопців. Вони з Грициком тепер великі друзі…

Леміш зі Швайкою та Байлемом неспішно їхали головною вулицею. З ними віталися, перед ними здіймали шапки і вони теж щоразу схиляли голови у вітанні.

Зненацька напереріз їм випірнула могутня постать Демка Манюні з клунком на плечах.

— Доброго вам здоровлячка! — радісна усмішка розтяглася на його обличчі від вуха до вуха. — А мене дідо послав. Каже: як же так — до татарів пан переяславський староста їздить, а нас обминає? А ми ж, каже, не якісь там чужі…

— Це онук діда Кібчика, — пояснив Швайка. — Я тобі, пане старосто, розповідав про нього.

— Ага, пам’ятаю, — сказав Леміш і звернувся до Демка: — Скажи своєму дідові, що іншим разом обов’язково заїду. О, а чим це від тебе так смаковито пахне?

Демкова усмішка поширшала мало не вдвічі. Він скинув клунок і розв’язав зашморг. У повітрі поплив такий запаморочливий запах, що Швайка з Лемешем дружно ковтнули слину.

— Це наша в’ялена риба, — пояснив Демко. — Дідо наказували передати її вам і казали, що свіжа в’яленина ще смачніша.

Усі навколо зареготали. І Леміш теж.

— Передай своєму дідові, що я обов’язково приїду до нього в гості!

— А в нас ще й юшка така смачнюща! — у захваті від того, що вдалося так легко умовити переяславського старосту, вигукнув Демко. Тоді тицьнув клунка переяславському старості в руки і приєднався до Грицика з Саньком.

Леміш провів його поглядом і похитав головою.

— Ну й швидко ж передаються чутки у вашому степу! — сказав він.

— Це не чутки, — посміхнувся Швайка. — Це стежа діда Кібчика так працює.

— Стежа, кажеш? Ні, обов’язково треба вирватися до такого діда! А ти, — він повернувся до Байлема, — коли посилатимеш хлопців до Абдулли, то краще вибери таких, що вміють тримати язика за зубами.

— Розумію, — кивнув головою Байлем. — Сам з ними поїду.

— І простеж, щоб Абдулла бачив, що до його краму ставляться з повагою. Головне, щоб він переконався, що з нами дружбу водити вигідніше, аніж з кримським ханом… — Слухайте, а що там робиться? — раптом зацікавився він.

— Де? — запитав Швайка.

— Он там, біля тих верб на вигоні.

На березі просторого ставу, що обмивав старе городище, кілька десятків парубків стовпилося навколо Грицика. На нього саме йшло з піднятими кулаками четверо здорованів. Грицик не чекав, коли вони підійдуть ближче. Він сам увірвався поміж них і за якусь хвилину здоровані лежали на траві і сторопіло струшували головами.

— Непогано, — схвалив Леміш. — Меле, як добрий вітряк.

— Еге ж, — згодився Швайка. — Йому що ногами, що руками — все одно.

— Цікаво, у кого він такого навчився?

— Та в мене, у кого ж іще, — всміхнувся Швайка.

— Он як, — Леміш з особливою повагою глянув на нього. — А тебе самого хто вчив?

— Дідо Кудьма, — посерйознішав Швайка. — То древня наука. І мало хто зараз нею володіє.

А Грицик уже стояв, склавши руки на грудях і розглядав хмаринку, що бігла над його головою. Він не звертав ніякої уваги на те, що до нього зі спини підкрадався один з козаків. Та коли тому лишилося зробити якийсь крок, — Грицик високо підстрибнув, нога його блискавкою змигнула в повітрі і ніжно прихилилася біля нападникової щелепи.

— Бий! — пролунало з гурту. — Що ти його гладиш, наче дівку по щічці?

— Гладжу, кажеш? — посміхнувся Грицик і підморгнув Санькові.

Той відібрав у одного з глядачів добрячого кілка, простягнув крикунові. Сказав:

— Ану, Йванцю, тримай його перед собою. Та міцніше тримай, обома руками! А ви, товариство, дивіться, як Грицик його зараз погладить!

Недовірливо посміхаючись, Іванцьо підняв кілок перед собою. Якусь мить Грицик стояв непорушно, тоді знову злетів у повітря, його нога описала блискавичне півколо — і з рук ошелешеного Іванця брязнули на землю дві розламані половинки.

— Тепер уявляєш, що було б з Миколиною мармизою, якби я отак приклався до неї? — запитав Грицик.

— Ой, не хотів би я тоді бути Миколою, — підхопив Швайка, підходячи до гурту. — А тепер, Грицику, ти трохи відпочинь, а Санько нехай покаже панам старостам, що й руки наших козаків можуть працювати не гірше від ніг!

Санькове лице порожевіло від задоволення. Що не кажи, а в шістнадцять років навіть майбутньому волхву приємно бачити, з якою пошаною ставляться