read-books.club » Сучасна проза » Портрет Доріана Ґрея 📚 - Українською

Читати книгу - "Портрет Доріана Ґрея"

167
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Портрет Доріана Ґрея" автора Оскар Уайлд. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 39 40 41 ... 75
Перейти на сторінку:
Доріан Ґрей. Незворушна ясність його обличчя була їм докором. Уже самою своєю присутністю він мовби нагадував їм про втрачену чистоту. їх брав подив, як це така чарівна з лиця людина спромоглася уникнути тавра нашого віку, віку бездуховного, з ницими пристрастями.

Часто він надовго зникав з товариства, породжуючи загадковістю своєї поведінки різні підозри серед друзів і тих, що вважали себе такими, а повернувшись, нишком скрадався до замкнутої класної кімнати, ключ від якої завжди мав при собі, відмикав її і ставав із дзеркалом у руках перед власним портретом, дивлячись то на злостиве, дедалі старіше обличчя на полотні, то на прекрасне і все ще юне лице, що всміхалося до нього з люстра. Що разючішав контраст, то гострішою була насолода. Він усе дужче закохувався у власну вроду і все зацікавленіше спостерігав розклад власної душі. З хвилинною тривогою, а часом і з моторошним та жаским захватом, приглядався він до бридких складок, що борознили йому зморшкувате чоло і облягали обважнілий чуттєвий рот, іноді питаючи себе, що відразливіше — тавро розбещеності чи тавро віку? Він прикладав свої білі руки до огрублих і обрезклих рук на портреті й осміхався. Він брав на глум це спотворене і понівечене тіло.

Однак подеколи ночами, лежачи без сну у своїй одухмяненій тонкими парфумами спальні або в брудній комірчині лихославної таверни біля доків, куди він зачащав переодягнений і під вигаданим іменем, Доріан Ґрей з жалем думав про те, що він руйнує свою душу, думав з відчаєм, тим гіркішим, що почуття це було суто егоїстичне. Щоправда, такі моменти траплялися зрідка. Та зацікавленість життям, що її лорд Генрі вперше розворушив у ньому, коли вони сиділи в садку їхнього друга, ставала тим гострішою, чим заповзятливіше він її вдовольняв. Що більше він знав, то більше йому кортіло знати. Ця божевільна жага ставала дедалі невситимішою.

Попри все це, він не був настільки нерозважливий, щоб нехтувати правилами світського життя. Раз чи двічі на місяць протягом зими і щосереди під час літнього сезону двері його чудового будинку широко розчинялися перед гостями, щоб найвідоміші музики тішили їх чарами свого мистецтва. Його не такі часті обіди, що їх влаштовувати завжди йому допомагав лорд Генрі, відзначались як дбайливим добором і розташуванням гостей, так і витонченим смаком в оздобленні столу: екзотичні квіти, розкішно вишиті скатертини, старовинний срібний і золотий посуд гармонійно зливалися у справжню симфонію. І було чимало таких — надто серед зеленої молоді, — що бачили чи то прагнули побачити в Доріані Ґреї втілення ідеалу, яким вони часто марили за студентських років у Ітогіі чи Оксфорді, ідеалу, який мав поєднувати високу культурність ученого з чаром і досконалими манерами світської людини. Доріан Ґрей їм видавався одним з тих, котрі, як сказав Данте, намагаються «осягти досконалість, поклоняючись красі». Одним з тих, для кого, за словами Ґотьє, «існує видимий світ».

І, безперечно, для Доріана саме Життя було першим і найвеличнішим з мистецтв, перед яким усі інші мистецтва — лише підготовчі щаблі. Він віддавав належне й Моді, яка на певний час може втілити і найфантастичніше, вабив його і дендизм, який пробував по-своєму утвердити абсолютність відносного розуміння краси. Його манера одягатись, ті моди, якими він час від часу захоплювався, справляли помітний вплив на молодих чепурунів на балах у Мейфері та в клубах на Пел-Мелі[57]. Вони мавпували його в усьому, силкуючись і собі бути такими ж вишуканими й чарівними навіть у дрібницях, які для самого Доріана були чимось напівсерйозним або й випадковим.

Він залюбки посів те становище в суспільстві, яке було йому надане по його повнолітті, і мав утіху від думки, що й справді може стати для сьогочасного Лондона тим, чим автор «Сатирикону»[58] був для Риму доби Нерона. А проте у глибині душі він бажав бути чимось більшим, аніж просто arbiter elegantiarum, з яким радяться про те, як добрати коштовності, як зав’язати краватку чи як тримати тростину. Він прагнув виробити нову філософію життя, яка матиме свої розумні засади і впорядковані принципи, — і найвищий сенс існування бачився йому в одуховленні почуттів.

Культ чуттєвого часто і не без підстав осуджували — людей інстинктивно страхають пристрасті й почуття, які здаються сильнішими за них самих і які, як ми знаємо, властиві й нижчим істотам. Але Доріан Ґрей гадав, що істинна природа цих почуттів ще й досі не зрозуміла і вони лишаються тваринними й розгнузданими лише тому, що люди завжди намагалися приборкати їх голодом або вбити стражданням, замість того, щоб зробити з них елементи нової одухотвореності, де провідним мав би бути потяг до Краси.

Коли Доріан оглядався на шлях, пройдений людиною в Історії, його невідступно переслідувало відчуття втрати. Так багато було відкинуто, і то заради такої мізерної мети! Безглузді й уперті стримування, потворні форми самокатувань і самообмежень, причиною яких був страх, а наслідком — виродження, безмірно страшніше, аніж та уявна деградація, що її у своєму невіданні люди прагнули уникнути. Природа з пречудесною іронією спроваджувала анахоретів у пустелі до диких звірів і давала їм за супутників чотириногих мешканців лісів та полів…

Так, мав рацію лорд Генрі, коли передрікав народження нового гедонізму, що має наново перебудувати життя, вирятувавши його від суворої і огидної пуританщини, яка на превелике диво ожила в наші дні. Певна річ, цей гедонізм не буде нехтувати інтелектом, однак він не стане підміняти ніякими теоріями чи вченнями чуттєвого досвіду. Адже мета гедонізму — саме досвід, а не плоди досвіду, солодкі чи там гіркі. Ні з аскетизмом, що омертвлює почуття, ні з вульгарною розпустою, що притуплює їх, він не мав би нічого спільного. Новий гедонізм навчив би людину розкошувати кожною миттю життя, адже й саме життя — тільки скороминуща мить.

Хто з нас не пробуджувався часом удосвіта після сну без сновидінь, коли вічний сон смерті здається мало не жаданим, або після ночі жахів і потворних веселощів, коли клітинами мозку проносяться примари, страхітливіші від самої дійсності, яскраво гротескні, сповнені тієї владної сили, що надає готичному мистецтву такої вітальності, немовби воно створене для вражених хворобливою мрійливістю. Поступово білі пальці світання прокрадаються крізь фіранки і наче сколихують їх злегка. Чорні химерні тіні безгучно розповзаються по кутках кімнати і припадають долі. А за вікном поміж листя уже чути пташину метушню, гомін людей, що йдуть до роботи, зітхання й плач вітру, що збігає з пагорбів і блукає довкола мовчазного будинку, немов боячись розбудити поснулих, хоч і

1 ... 39 40 41 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Портрет Доріана Ґрея», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Портрет Доріана Ґрея"