Читати книгу - "Бікфордів світ"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Спасибі вам, дорогі! Дякую…
Останні рукостискання, і, високо піднявши капелюх над головою, він іде повз москвичів, які привітно махають руками.
Швидко, дуже швидко минають останні хвилини перед відльотом! Ще три хвилини тому він стояв недалеко від величезного трапа, приставленого до гондоли дирижабля, розмовляючи зі своїми соратниками, такими ж схвильованими, як і всі люди, що зібралися там. Зграйка дітлахів у червоних піонерських галстуках мовби впурхнула до них, несучи букети квітів. Маленька дівчинка, обіймаючи його обома рученятами й цілуючи, вигукувала:
– Наш піонерський салют вам! Щасливої дороги!
І тоді він уже сам говорить:
– У дорогу, товариші! До побачення!
І міцно, по-братськи обіймає та тричі цілує кожного з товаришів, які оточують його, – керівних діячів Комуністичної партії і Радянської держави. Останнє вітальне напуття, і ось уже заревів двигун, а парадно одягнені полковники заходилися послабляти кріплення, що зв'язують дирижабль із землею.
Рівно о сьомій годині дирижабль, одірвавшись од льотного поля Внуковського аеродрому, взяв курс. Так почався великий безперервний політ глави Радянського уряду.
Відтоді минули роки. Двигун давно заглух, і хазяїном дирижабля зробився вітер, але Мешканець не здавався й не втрачав віри в щасливе приземлення, в урочисті зустрічі під музику військового духового оркестру, в слова вдячності, які він почує від свого народу за те, що вистояв, здолав усі труднощі й тяготи такого довготривалого, наповненого знегодами і стихією польоту. Він вірив, і віра ця підтримувала його щохвилини, щомиті в місяці й роки, коли, підкоряючись вітру, занадто далеко він був од народу, коли внизу повільно пропливали нескінченні простори сибірської тайги.
Він постарів, але стійко чекав вітру, який понесе його дирижабль назад до тих людей, які так давно проводжали його на Внуковському аеродромі. Понесе й опустить там, аби могли ці люди та його улюблені соратники підкотити до гондоли величезний трап. І тоді він вийде, насамперед відсапається й добре попоїсть, але дуже швидко, щоб не змушувати чекати свій народ. А потім вийде на спеціально привезену на аеродром трибуну і скаже їм. Скаже їм усе, про що так довго думав і розмірковував під час безсонних днів і ночей цього польоту, під час безсонних зим і років. Скаже їм, як побудувати щастя в одній окремо взятій країні, поділиться з ними своїми планами й покаже їм шлях, для усвідомлення якого йому було потрібно майже ціле життя й такий тривалий політ. Покаже їм шлях, упродовж якого більше не буде ні воєн, ні сварок, ні репресій. Шлях, обсаджений обабіч зеленими каштанами майбутнього щастя, в тіні яких будь-яка людина, втомлена від пригріву історії, може відпочити, подрімати й уві сні побачити те, заради чого вона живе, заради чого вона ступила на цю дорогу. І саме сон підкріпить її сили і її віру, й тоді вона прокинеться і з новою бадьорістю радісно попрямує далі, неголосно наспівуючи собі «Марш ентузіастів». І чим далі вона йтиме, тим вищі будуть каштани обабіч дороги і тим краще їх тінь захищатиме її від сонця. І зробиться її хода такою твердою, що чутна вона стане всім народам світу, і кинуться вони вслід за нею, поламавши і відкинувши державні кордони як політичні атавізми минулого, а кордони її країни буде на той час остаточно й безповоротно скасовано, і люди перетинатимуть їх як звичайні сільські стежини, радіючи своїй свободі. І не буде на той час ні військ, ні урядів, ні грошей. А буде тільки Всесвітнє Щастя, заради якого, чого приховувати, загинули мільйони й, можливо, загине ще багато борців, але воно, це щастя, настане, неодмінно настане, і ті, хто виживе, насолодяться ним і зрозуміють, що заради нього варто було гинути, варто було проливати і свою, й чужу кров, бо тільки після настання цього щастя настане ера загального миру, і весь світ буде однією країною, а всі народи – одним народом, а всі уряди – одним урядом, до якого входить увесь народ. Це буде, адже саме заради цього так довго триває великий історичний політ дирижабля. Заради цього Мешканець дирижабля стоїчно переносить тяготи і знегоди, що супроводжують усі великі звершення.
16
Сонце ще не сховалося за вечірніми кронами дерев, а військовий інвалід Кортецький уже наказав зупинитися. Андрій із радістю виконав наказ, відпустив візок і тут же відчув, як сильно болять стерті в кров долоні, бо полопалися пухирі. Біль був щемлячим, ниючим, і так захотілось Андрієві опустити свої руки по лікоть у холодний чистий струмок, мовби він був упевнений, що вода відразу зцілить їх, позбавивши його болю. Але не було близько води.
Днів три тому вони пройшли повз маленьке тайгове джерельце, що било просто з-під коріння стародавнього кедра. Там вони напились, а інвалід наповнив дві фляги. Та до наступного дня фляги були вже порожні. Андрієві хотілося пити, але про це він мовчав, терпляче чекаючи, коли випадок виведе їх до річки або наступного джерела.
Інвалід зняв із візка скручену шинель і розстелив її на траві. Сів, відстебнув свою дерев'яну ногу і, важко зітхнувши, влігся на спину.
По небу вслід за сонцем пропливали нечіткі силуети хмар, які змушували зірки, що не зовсім іще проклюнулися, миготіти, а то й зовсім губитися в темних далеких просторах засинаючого неба.
– Андрійку! – хрипким голосом окликнув хлопця інвалід. – Лягай поруч. Втомився ж…
– Та я, може, сходжу води пошукаю?! – невпевнено запропонував Андрій.
– Не треба, – мовив Кортецький.
Андрій нехотя опустився на краєчок шинелі.
– Важко? – запитав інвалід.
– Так… – признався хлопець.
– Нічого, швидше навчишся щасливим бути.
Тишу раптом розрізало гучне і протяжне вовче виття.
Андрій зірвався на ноги.
– Злякався?! – неголосно мовив інвалід, влаштовуючись зручніше на шинелі.
Андрій оглядівся по сторонах. На душі було неспокійно.
– Гаразд… – сказав Кортецький. – Можеш не спати. Наказую тобі охороняти візок!
– Слухаюся! – прошепотів хлопець.
Незабаром виття повторилось, але було воно вже тихіше, а значить, прозвучало здалека. Андрій сів на дерев'яну ногу, що лежала поруч. Ось тепер захотілося спати, але наказу слід було підкорятись. І втупився він у місяць, який розсіював навколо себе злий жовтий колір, прикипів до нього поглядом, і по невидимій лінії, що зв'язала його з нічним світилом, полилася вниз важка дратівлива бадьорість, відганяючи сонливість кудись у темряву.
Андрій, не відриваючи погляду від місяця, звівся на ноги.
У кронах щось зашаруділо.
Великі краплі дощу застукали по
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бікфордів світ», після закриття браузера.