Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"

Трохи порадившись, вирішили, що спочатку верхи сяде тільки священнослужитель, а цирульник і Карденьйо періодично мінятимуться з ним. Готовий дати знак рушати, кабальєро звернувся до дівчини:

— Ваша величносте, ведіть куди вам треба!

Не встигла вона відреагувати, як заговорив сеньйор Перес:

— А чи, бува, не в Мікоміконське королівство поведе нас ваша милість?

— Так, — миттєво підіграла йому Доротея, — саме туди пролягає мій шлях.

— Тобто це означає, — констатував священик, — що ми їхатимемо через моє селище, звідки ваша світлість попрямує до Картахени, де можна буде сісти на корабель. І в разі попутного вітру та спокійного моря, менш ніж через дев’ять років ви дістанетесь Меотійського озера,[63] а там залишиться не більше ста днів подорожі до вашого королівства.

— Ну, з цим зрозуміло, — утрутився Дон Кіхот. — Між іншим, сеньйоре ліценціат, не могли б ви пояснити, що змусило вас опинитись у тутешніх місцях самого, без слуг, легко вдягненого. Далебі, мене це принаймні дивує.

— Поясню стисло, — відповів священик. — Щоб ви знали, ваша милосте, я та сеньйор Ніколас, наш спільний друг, їхали у справах до Севільї. А вчора неподалік звідси нас та ще одного подорожнього, — він вказав на Карденьйо, — перестріли четверо розбійників, обідравши як липку. Переляканий цирульник кудись завіявся, і ми зостались удвох. За словами місцевих жителів, грабували каторжники, що їх незадовго до цього звільнив, розігнавши конвойну варту, якийсь божевільний, людина без сорому й совісті, або такий самий негідник, як і ті злочинці. Воістину, він пішов проти короля, поставивши, схоже, себе над правосуддям. Либонь, кажу я, задумав цей варіят[64] позбавити галери їхніх гребців та сполошити Святе братство. Тож через такий ганебний вчинок і душа його згине, й тілу не позаздриш.

Читачі, мабуть, здогадалися, що Санчо Панса уже встиг розповісти товаришам ідальго пригоду з каторжниками. І його святість тому робив на ній акцент, аби глянути, як реагуватиме Дон Кіхот, котрий раз у раз мінивсь обличчям, але не наважувався зізнатись, чиїх рук то було діло.

— Боже милосердний, — священик звів очі горілиць, — прости того, хто відвів од правопорушників заслужену кару!

Розділ XXX,

у якому йдеться про кмітливість прекрасної Доротеї та про інші дотепні речі й розваги

Ще він не договорив, як вихопився Санчо, наче Феліпе з конопель:

— Чесне слово, сеньйоре ліценціат, це був мій господар, хоч я просив його схаменутись і доводив, що не можна нікого відпускати, бо гнали туди безпросипних мерзотників.

— Телепень! — різко обірвав Санчо Пансу ідальго. — Мандрівні лицарі не повинні з’ясовувати, за що женуть у кайданах зустрінутих ними людей — за злочини або за добрі вчинки. Головне — допомагати знедоленим, беручи при цьому до уваги їхні страждання, а не підлоти.

Мені трапилась ціла низка нещасних, і я вчинив згідно з велінням мого обов’язку та совісті; усе інше мене не стосується. Якщо ж комусь — звичайно, крім високошанованої особи сеньйора ліценціата, — щось не до вподоби, той нічого не тямить у лицарстві, брешучи, ніби останній негідник. Це йому доведе мій меч де завгодно й коли завгодно!

Спересердя він підвівся на стременах і насунув на обличчя забрало.

Доротея, котра вирізнялась неабиякою дотепністю, знаючи, що Дон Кіхот втратив глузд і що всі, за винятком Санчо, над ним посміюються, вирішила не відставати від решти.

— Сеньйоре лицарю, — прохально звернулась до нього дівчина, — ви ж обіцяли уникати інших пригод, поки не допоможете мені. Благаю, ваша милосте, не гнівайтеся; адже якби сеньйор ліценціат знав увесь підспідок[65] цієї історії, він би тричі прикусив собі язика, перш ніж вимовити слова, які вас обурили.

— Щоб мені крізь землю піти, — з готовністю закивав головою священик. — Я собі ще й один вус висмикнув би.

— Я заспокоюсь, моя сеньйоро, — сказав ідальго, — приборкавши праведний гнів, що наростав у моїх грудях, і буду тихим та миролюбним, доки не виконаю обіцянки. Але замість того, коли це, звичайно, не важко, детальніше поясніть, хто вам завдав стільки горя і що являють собою ті, проти кого мені доведеться спрямувати законну й нещадну помсту.

— Якщо так, — Доротея не манірничала, — то прошу вашої уваги, шановні.

Бажаючи дізнатись, що вигадає «принцеса», до неї наблизились Карденьйо із цирульником, а далі підтягнувся Санчо Панса, котрий, як і його хазяїн, вважав її не тією, ким вона була насправді. Дівчина ж, зручніше вмостившись у сідлі, прокашлявшись та обвівши поглядом присутніх, почала говорити в такій манері:

— Отже, звуть мене…

На мить Доротея запнулась, бо не могла згадати ім’я, дане їй священиком. Щоправда, той негайно зорієнтувався:

— Недивно, сеньйоро, що ваша величність бентежиться, оповідаючи свою скруту. Подібні напасті у багатьох стирають пам’ять, і тоді люди забувають навіть власні імена, як це трапилося з вами теж. Дозвольте підказати, що ви зветесь принцеса Мікомікона, законна престолонаслідниця великого королівства Мікоміконського.

— Дійсно! — повеселішала вона. — Вельми вам вдячна, ваша святосте. Сподіваюсь, тепер ніщо не завадить мені розповісти усе до кінця.

Її історія виявилась витриманою у кращих традиціях тодішнього пригодницько-романтичного жанру. Були в ній і принцеса-сирітка, дочка короля Тінáкрія Мудрого та королеви Харамíльї; і потворний велетень Пандафіландо Похмуроокий, правитель сусіднього острова; і можливість нерівного шлюбу під загрозою цілковитого знищення королівських володінь; і передсмертний батьківський наказ доньці вирушати в пошуках захисту до Іспанії та спробувати знайти якогось мандрівного лицаря, чи то Дон Голота, чи то Дон Клопота, чия слава саме сягне апогею.

— Схоже, він мав на увазі — «лицаря Дон Кіхота», сеньйоро, — висунувся наперед Санчо, — Його ще знають як лицаря Сумного Образу.

— Авжеж, — немов пригадуючи, кивнула Доротея. — Батько також казав, що цей лицар високий, худорлявий на лице, а з правого боку під лівим плечем у нього темна родимка.

Почувши це, Дон Кіхот гукнув зброєносця:

— Ходи-но сюди, сину мій, допоможеш мені роздягнутися. Бажаю впевнитись, що я той самий, про якого мовив ваш, принцесо, батечко.

— Роздягатись зайве, — констатував Санчо Панса. — Мені й без того відомо, що у вас посеред спини є родимка, являючи собою ознаку вашої сміливості.

— Цього вистачить, — зауважила дівчина, — бо ж друзям варто довіряти. Та й нема великої різниці, де та родимка знаходиться, на спині або на плечі. Головне, що знайдено того, кого треба. Не даремно, щойно зійшла я на берег в Осуні, як до мене вже долинули чутки про незрівнянні подвиги славетного Дон