Читати книгу - "Армагед-дом"

— Я не кажу «божественна», — пробурмотіла Лідка. — Але… Невже так важко перевірити? Підняти архіви… За останні кілька циклів… століть. Чим цей Рассморт… вирізняється чимось чи ні? Було тут щось чи ні?

— Було, — глухо сказав Віталій. Вона була така розгублена і зла на нього, що не відразу дочула, точніше, не відразу повірила власним вухам.

— Було, — повторив Віталій, дивлячись на білі буруни, що перетворили море на подобу смушевої шапки. — Два цикли тому, ти проходила це в курсі загальної історії… тут, у братній, гм, країні існував винятково нездоровий суспільний лад. Ідіотський, потворний тоталітаризм. Знаєш таке слово?

Лідка проковтнула кпини.

— Так от… у тих умовах усіляко заохочувалися доноси. У тому числі побутові, на всіх рівнях. Аж до доносів чоловіка на дружину. Я бачив тут такі видатні папери…

Він затнувся. Стомлено усміхнувся, потім стер усмішку, ніби гумкою. Подивився Лідці в очі.

— Ви відпрацьовували цю мою версію, — сказала Лідка пошепки. — Ви дивилися документи щодо Рассморта. Ви ТЕЖ про це подумали.

Віталій почекав і кивнув:

— Не зовсім так, як ти гадаєш. Я справді дивився архіви… Усі. Усі відомості за всіма апокаліпсисами, уже які були. Стосовно епідемій. Неврожаїв. Падежу худоби. Сейсмічних аномалій… І не тільки я. Ми шукали… іншу причину. Крім тієї, що лежить на поверхні. Крім розлому земної кори, зміщення Воріт і затоплення їх морем. Ми просто так шукали, щоб заспокоїти сумління.

— Знайшли?

Віталій погладив мишу на своїй футболці. Насправді, йому хотілось, мабуть, потерти груди.

— Не знаю. Може, і знайшли… Нічого такого, щоб кричати «о!» і бігти до начальства по премію, а до людства — по бронзовий памятник. Але… Рассмортці виявилися патологічно схильними до наклепництва. На тисячу сімсот чоловік тодішнього населення — дві тисячі доносів.

— Скільки? — спитала Лідка, переводячи подих.

— Дві тисячі. За півтора року. Притому, що люди були ледве письменні, ловили собі рибу й ділити їм загалом не було чого. «Сасєд такий-то сказав, шо хай би вже цей вождь бистреє здох». «Сасєдка така-то казала, шо бистреє б ця власть перекинулась». «Свекор сказав…» «Невістка сказала…» «Дєд підтирався листовкою з ізображенієм вождя…» і так далі. Не можу сказати, чи робилися якісь висновки… і кого заарештували за цими доносами, та от зберегли їх тодішні служби —

всі. І в сусідніх селищах, які відрізнялися від Рассморта лише за назвою, паки «документів» були не вдвічі, не втричі — удесятеро тоншими…

Віталій захопився. Лідка подумала, що в себе в ЦО він викладає, мабуть, на яких-небудь курсах молодого бійця. Гарний оповідач. Яскравий.

— …І це все. Більше нічого. Жодних статистичних піків. Тільки ця, двохциклової давності історія. Причому з того часу живими лишилося чоловік десять… старі. І всі вони… всі вони увійшли саме в ці, так звані Малі Ворота. Усі вони там, — Віталій непевно махнув рукою — у бік кам’яної верхівки, яка то зникала під хвилями, то підіймалася незвично високо над водою.

Лідчину шкіру пробрало морозом. Вона на секунду ПОВІРИЛА. Спершу аномальний викид підлості, потім, через два покоління — вишукана розплата… Вони там, за зниклим Дзеркалом. Що з ними там відбувається?!

— Пройняло, — сказав Віталій, який уважно за Лідкою стежив. — Тільки… розслабся. У світі сила-силенна мерзоти, за яку ніхто не розплачується. Я впевнений, що вбивці Андрія Зарудного, не виконавці, а самі замовники… що вони чудово пережили мригу, спокійно вийшли з Воріт і десь топчуть землю… Вибач, якщо зачепив за живе.

Він дивився на неї й усміхався. І ніби хотів сказати: а я щось знаю. Знаю, але не скажу.

Вона проковтнула колючий клубок у горлі.

— А… інші артефактні Ворота? Щодо них є подібні… дослідження?

Віталій зітхнув:

— Подекуди… дещо. Версію «розплата» відпрацьовувало наше відомство… й аналогічні відомства інших країн, причому кожен, хто отримав на своїй території артефакт, не поспішав ділитись інформацією з сусідом. Є кілька свіжих, засекречених… а найбільше мотлоху. Коли артефакт стоїть сотні років — спробуй дізнайся, хто там перед ким завинив. Дивись, дальфіни!

Він показував кудись у вкрите «баранцями» море, Лідка довго нічого не могла роздивитись і подумала навіть, що це виверт для завершення розмови. Але потім промайнула чорна крапка, друга…

— Так близько від скель, — замислено констатував Віталій. — Притому, що штормить. Воно їм треба…

Лідка мовчала. Дивилася з-під руки.

— Знаєш, про що я подумав? Дальфіни — найвільніші істоти. Лише їм не потрібні Ворота. Лише вони вміють переживати апокаліпсис зовні.

— Не вони, а глефи, — автоматично виправила Лідка.

— Однаково. Однаково вони — не потребують ні від кого ласки. Чи від Бога, чи прибульців або «від природи». А ми… трусимось. Відчинить-не відчинить? Подарує-не подарує? Ми так звикли до цих безкоштовних дверцят, що несказанно дивуємось, коли система дає збій…

— У вас у ЦО заведено перейматися такими питаннями? — обережно спитала Лідка.

Віталій посміхнувся:

— Знаєш, Лідо… Помирилась би ти зі Славою. А то негарно, їй-богу, виходить.

Славко розмовляв із Валею.

Він стояв до Лідки спиною, потилицею, тому вона не бачила Славкового обличчя. Зате Валину фізіономію було видно чудово виразні зелені очі горіли масним, грайливим вогником.

Лідка відсахнулась.

Валя помітила її і продовжувала розмову, про якийсь щитовий будиночок, який обіцяли привезти й зібрати ще тиждень тому. У кожному слові, у кожній дощечці цього гіпотетичного, ще не збудованого будиночка містився ласкавий, багатоповерховий підтекст.

Тоді Славко взяв Валю за ґудзик і легенько посмикав, ніби питаючи дозволу відірвати. І щось сказав півголосом, Лідка не розчула. Валя підкреслено дзвінко розреготалась.

Лідка повернулась і вийшла.

Вона ж ішла в лабораторію, щоб…

Навіщо? Помиритися зі Славком? Але вони ж і не сварились…

Чому всіх так турбує її особисте життя?! Ледь не об заклад б’ються, ставки роблять на неї та Славка, «коли ж нарешті вони пересплять як люди»?

Хвилі розбивались об причал. Біля ангара сидів із цигаркою Саша; перед ним на брезенті розкладені були якісь масні залізяки.

— Купатись? Так змиє ж, Лідо…

Зла, як блощиця, вона вже стягувала футболку.

— Не можна, — сказав Саша іншим тоном. — Мало тобі однієї «надзвичайної ситуації»? Іще раз витягати тебе?

Вона подивилась на нього з ненавистю.

— Не злись, — він несподівано винувато знизав плечима. — Або ось що… тут за рогом бухта піщана, там завжди тихіше. І мілко. Хочеш, підемо, покажу тобі?

Вона кивнула. Їй було, правду кажучи, байдуже. Подобається Славкові Валя — нехай спить з Валею, тільки нехай від неї всі відчепляться, не лізуть у намет і в душу…

Ішли хвилин двадцять. Лідка захекалась, бо Сашків крок був у півтора рази ширший.