Читати книгу - "Поліанна"

На кухнях, у вітальнях, біля парканів на внутрішніх подвір'ях і біля воріт жінки обговорювали це, не приховуючи сліз. На розі вулиць і в кав'ярнях, у крамницях про новину балакали чоловіки й теж плакали, хоча й не відкрито. Ще більше гомоніти й плакати люди почали після того, як Ненсі розголосила жалісну історію про те, що Поліанна лишилася сам на сам зі своєю бідою і дуже страждає від того, що вона не може гратися у свою гру, бо нема їй тепер чого радіти.

І тоді друзям Поліанни одночасно спала на думку одна ідея. Незабаром, на превелике здивування господині садиби Гаррінгтонів, хвору щодня почали відвідувати знайомі й незнайомі, чоловіки, жінки, діти; міс Полі навіть не припускала, що її небога знає більшість із них.

Дехто приходив і п'ять-десять хвилин сидів без-рухом. Дехто знічено тупцював на ґанку, перебираючи в руках капелюх чи сумочку — залежно від того, був це чоловік чи жінка. Приносили книжки, квіти, ласощі. Одні щиро плакали. Інші відверталися і оскаженіло сякалися в хустинку. Усі розпитували про маленьку постраждалу дівчинку, і всі просили щось їй переказати. З часом усе це змусило міс Полі діяти.

Першим прийшов містер Джон Пендлтон. Цього разу вже без милиць.

— Немає потреби казати, наскільки я вражений, — рішуче почав він. — Але невже нічого не можна зробити?

Міс Полі розпачливо розвела руки.

— Ми, звичайно, не сидимо склавши руки. Лікар Мід призначив процедури та ліки, які мають допомогти, і лікар Воррен ретельно виконує приписи. Але… лікар Мід сказав, що надії майже немає.

Джон Пендлтон рвучко підхопився з місця… хоча він щойно приїхав. Обличчя його пополотніло, а губи стиснулись. Дивлячись на нього, міс Полі розуміла, що гість просто не в змозі більше лишатися тут. Уже біля самих дверей він обернувся:

— Я хочу передати Поліанні кілька слів, — сказав він. — Скажіть їй, будь ласка, що я бачився із Джиммі Біном і що збираюся взяти його до себе. Тепер їй буде з чого порадіти. Я маю намір усиновити хлопчика.

На мить міс Полі забула про свою стриманість.

— Ви хочете всиновити Джиммі Біна? — вихопилося в неї.

Чоловік підняв підборіддя.

— Так. Я гадаю, Поліанна мене зрозуміє. Передайте їй, що, на мою думку, тепер їй буде з чого порадіти.

— Так-так, звичайно, — пробелькотіла міс Полі.

— Дякую, — вклонився містер Пендлтон і рушив до виходу.

Міс Полі так і лишилася стояти посеред кімнати, вражено дивлячись на двері, за якими зник містер Пендлтон. Але однаково вона не вірила власним вухам. Джон Пендлтон усиновляє Джиммі Біна? Джон Пендлтон, багатий, незалежний, замкнений чоловік з репутацією скнари і безнадійного егоїста, всиновлює хлопчика. Ще й якого!

Зі скам'янілим обличчям міс Полі пішла нагору до кімнати Поліанни.

— Поліанно, я маю для тебе повідомлення від містера Джона Пендлтона. Він щойно був тут і просив передати, що збирається взяти до себе Джиммі Біна. Він сказав, що тепер тобі є з чого порадіти.

Стурбоване личко Поліанни раптом розпромінилося щастям.

— Порадіти? Порадіти? Ну, мені є з чого порадіти! Ой, тітонько Полі, якби ви знали, як я хотіла знайти для Джиммі Біна гарну домівку… а там же так гарно. Крім того, я рада за містера Пендлтона. Адже у нього в домі буде чудова присутність дитини.

— Що?

Поліанна болісно почервоніла. Вона забула, що так і не розповіла тітці про бажання містера Пендлтона вдочерити її… і тепер не до речі було розповідати про миттєве її власне вагання… вона не залишить любу тітоньку Полі!

— Присутність дитини, — пробубоніла Поліанна. — Містер Пендлтон колись сказав мені, що тільки жіноча рука і серце або присутність дитини творять домівку. І ось тепер у нього буде присутність дитини.

— О… зрозуміло, — розчулено промовила міс Полі, яка справді збагнула більше, ніж уявляла собі Поліанна. Вона уявила, що довелося пережити По-ліанні, який тиск вона витримала, коли Джон Пендлтон запропонував їй «присутність дитини», щоб перетворити його житло з купи сірого каміння на «справжню домівку». — Я зрозуміла, — завершила вона, і її очі сповнилися слізьми.

Поліанна, побоюючись, що тітка почне загадувати інші незручні питання, поквапилася перевести мову подалі від дому Пендлтона та його господаря.

— Лікар Чилтон також якось сказав, що йому потрібні жіноча рука і серце або присутність дитини, щоб мати справжній дім, — зауважила вона.

Міс Полі різко повернулась до дівчинки.

— Лікар Чилтон? Звідки тобі це відомо?

— Він сам мені про це говорив. Коли сказав, що живе просто в кімнатах, а не в домівці.

Міс Полі не відповіла. Вона дивилась у вікно.

— Отже, я тоді запитала в нього, чому він не зробить так, щоб у його домі з'явилася жіноча рука і серце.

— Поліанно! — міс Полі різко повернулася до дівчинки. Щоки її пашіли.

— І я спитала. Йому було дуже прикро.

— І що він… відповів? — долаючи внутрішній спротив, запитала міс Полі.

— Ну, спочатку нічого. А тоді промовив дуже тихо, що не завжди все залежить тільки від нашого бажання.

Запала тиша. Міс Полі знову відвернулася до вікна. Її щоки ще пашіли. Поліанна зітхнула.

— Він кохає якусь жінку, і я так хотіла б, щоб у нього все склалося.

— Поліанно, звідки ти все це знаєш?

— Бо іншим разом він сказав ще одну річ. Він ізнов сказав дуже тихо, але я все розібрала. Він сказав, що віддав би все на світі за руку і серце однієї жінки. Тітонько Полі, що з вами? — скрикнула вона, побачивши, як міс Полі схопилася з місця і кинулася до вікна.

— Нічого, люба, я просто хотіла поправити цю призму, — промовила вона. Її обличчя палало вогнем.

ГРА І ГРАВЦІ

Невдовзі після другого візиту Джона Пендлтона до садиби Гаррінґтонів завітала міс Міллі Сноу. Вона була тут уперше і тому неабияк збентежилася, коли міс Полі увійшла до вітальні.

— Я… я прийшла запитати про дівчинку, — запинаючись, мовила Міллі.

— Це дуже люб'язно з вашого боку. У Поліанни усе без змін. А як почувається ваша мама? — стомлено запитала міс Полі.

— Я ж якраз через це до вас і прийшла… переказати щось міс Поліанні, — заквапилася дівчина, плутаючись і збиваючись. — Ми гадаємо, це жахливо, це страшенно несправедливо, що дівчинка ніколи більше не зможе ходити. І це після того, що вона зробила для нас, для моєї мами, яку вона навчила гратись у свою гру. А тепер ми почули, що вона сама не може гратися у свою гру — бідолашна дитина. Я не уявляю, як