Читати книгу - "Знак Зорро"

Таким чином вони під’їхали до Реіна де Лос-Анджелес і там зіткнулися з новою образою. Його превосходительство вирішив, що Пулідо повинні бути принижені вкрай, і тому розіслав кавалеристів поширити звістку про те, що мало відбутися, і роздати гроші тубільцям і поденникам, щоб вони знущалися з арештованих, коли ті прибудуть. Губернатор хотів дати урок, що навчив би інші знатні родини не ставати проти нього, і довести, що Пулідо були однаково ненависні всім класам.

На краю площі їх зустрів простолюд. Лунали жорстокі глузування і жарти, багато з яких жодна юна сеньйорита не повинна була б чути. Обличчя дона Карлоса було червоне від злості й обурення, в очах доньї Каталіни блищали сльози, губи сеньйорити Лоліти тремтіли, але всі троє не показували виду, що чують знущання. Навколо площі в напрямку до в’язниці їхали навмисно повільно. Біля дверей в’язниці була юрба негідників, що напилися вина за рахунок губернатора і тепер збільшували гамір. Одна людина кинула болотом і влучила у груди дону Карлосу, але той зробив вигляд, що не помітив цього. Однією рукою він обіймав дружину, іншою — дочку, захищаючи як тільки міг, але дивився просто перед собою.

Кілька людей знатного походження були свідками цієї сцени, але в метушні вони все-таки не взяли участі. Деякі з них були так само старі, як і дон Карлос, і подібні речі викликали в їхніх серцях гостру, але пасивну ненависть до губернатора.

Були там і молоді з гарячою кров’ю в серцях; вони дивилися на стражденне обличчя доньї Каталіна й уявляли, що це їхня власна мати. Бачили вони і гарненьке личко сеньйорити й уявляли її своєю сестрою або нареченою.

Деякі з цих людей нишком кидали один на одного погляди і хоч не говорили нічого, але думали всі про одне й те саме: чи довідається про це сеньйор Зорро і чи дасть він знати членам пової ліги, щоб вони збиралися?

Нарешті візок зупинився перед в’язницею, і юрба тубільців і поденників, які глумилися, оточила його. Солдати зробили вигляд, що відсторонюють їх, сержант скочив з коня і наказав дону Карлосу, його дружині й дочці вийти з екіпажа. Брудні і п’яні люди штовхали їх, коли вони піднімалися сходами. Хтось кинув болотом, що вимазало сукню доньї Каталіни. Але якщо юрба очікувала вибуху гніву з боку старого кабальєро, то вона мала розчаруватися. Дон Карлос високо тримав голову, не звертаючи уваги на своїх мучителів, і так провів своїх дам до дверей.

Сержант постукав важким руків’ям своєї шпаги. Відчинилося віконечко, і в ньому показалося зле усміхнене лице тюремника.

— Хто тут? — запитав він.

— Три арештанти, обвинувачувані в зраді, — відповів сержант.

Двері відчинилися. Долинув останній вибух глузувань юрби, потім бранці опинилися всередині, і двері знову зачинилися за ними.

Тюремник повів їх смердючими коридорами і відкрив камеру.

— Заходьте! — скомандував він.

Три бранці опинилися усередині, і ці двері також зачинилися за ними на засув. Вони замружили очі в напівтемряві. Поступово бранці розрізнили два вікна, кілька ослонів і фігури біля стін.

Їм навіть не зробили полегкості, щоб виділити чисту окрему камеру. Дон Карлос, його дружина і дочка були кинуті до однієї камери з покидьками села, п’яницями, злодіями, повіями і жалюгідними тубільцями. Вони сіли на ослін у кутку якнайдалі від інших. Потім донья Каталіна і її дочка розридалися, а по обличчю старого кабальєро, який намагався утішити їх, заструменіли сльози.

— Багато б я віддав, щоб дон Дієго Вега був моїм зятем тепер! — шепнув дон Карлос.

Дочка потисла йому руку.

— Може бути, батько, до нас прийде друг, — прошепотіла вона. — Може бути, злу людину, що заподіяла нам цих страждань, буде покарано.

Сеньйориті здалося, що сеньйор Зорро з’явився перед нею. Вона глибоко вірила в людину, якій віддала своє серце.

Розділ XXIX

ДОН ДІЄГО НЕЗДУЖАЄ

По годині після того, як дона Пулідо з дружиною й дочкою замкнули у в’язниці, дон Дієго Вега, одягнений найвишуканішим чином, повільно піднімався до гарнізону, щоб відвідати його превосходительство губернатора.

Він йшов злегка розгойдуючись, оглядаючись навкруги і дивлячись начебто на гори у віддаленні. Одного разу він зупинився, щоб помилуватися квіткою, що росла біля доріжки. У нього була шпага, модна шпага з дорогоцінними каменями на руків’ї, а в правій руці — хустка з тонких мережив. Помахуючи нею, як денді[16], він раз у раз підносив мережива до кінчика носа.

Церемонно вклонився двом або трьом зустрічним кабальєро, але не заговорював ні з ким, обмінюючись лише необхідними словами вітання. Вони також не шукали розмови з ним. Згадавши про те, що дон Дієго Вега упадає за дочкою дона Карлоса, вони ще не могли вгадати, як він поставиться до ув’язнення сеньйорити разом з батьком і матір’ю. Обговорювати цю справу їм не хотілося, бо вони самі були обурені і боялися, що в них мимоволі можуть зірватися фрази, що могли б бути витлумачені, як зрадницькі.

Дон Дієго підійшов до парадних дверей гарнізонного приміщення, і вартовий сержант викликав солдатів віддати честь Вега, як те личило його становищу. Дон Дієго відповів на це, помахуючи рукою, посміхаючись, і ввійшов до комендатури, де губернатор приймав тих кабальєро, що бажали зайти і висловити йому свою лояльність. Він вітав його превосходительство ретельно обміркованими словами, шанобливо вклонився і потім сів на стілець, на який люб’язно вказав йому губернатор.

— Доне Дієго Вега, — сказав губернатор, — я подвійно радий, що ви зайшли до мене сьогодні, тому що в пережиті нами часи людина, що обіймає високу посаду, мимоволі хоче знати, хто їй друг.

— Я б зайшов раніше, але був у від’їзді, коли ви приїхали, — вимовив дон Дієго. — Чи довго маєте намір залишатися в Реіна де Лос-Анджелес, ваше превосходительство?

— Доти, доки цей розбійник, іменований сеньйором Зорро, не буде убитий або взятий у полон, — відповів губернатор.

— Клянуся святими! Невже я ніколи не перестану чути про цього мерзотника? — вигукнув дон Дієго. — Тільки про нього і чую всі ці дні. Я поїхав провести вечір з одним ченцем, як раптом туди ввірвалася ціла юрба солдатів, що переслідувала цього сеньйора Зорро. Повертаюся до гасієнди мого батька, щоб там знайти тишу і спокій, — приходить юрба кабальєро, що шукають звісток про сеньйора Зорро! Неспокійні нині часи! Людина з нахилами до музики і поезії не має права існувати в нинішнє століття.

— Мені прикро, що ви не могли знайти спокою, — сміючись, відповів губернатор. — Але сподіваюся, що незабаром молодця буде спіймано і таким чином