Читати книгу - "Коли сонце було богом"

Одної ночі, зібравшись таємно, жерці переклали мумії в нові труни й занесли їх на нове місце спочинку, причому вся ця страшна процесія йшла вузенькою, звивистою гірською стежкою, яка є там і нині.

Завдяки щасливому збігові обставин, про гробницю якось забули, і вона, незважаючи на всі історичні бурі, збереглась аж до наших днів, коли її відкрив араб Абд ель Расул.

І ось тепер постановили перенести мумії до Єгипетського музею в Каїрі й розмістити їх в окремому залі, куди можна було б уходити тільки за спеціальним дозволом. Їх повантажили на баржі й повезли вгору по Нілу.

Вістка про цю подію блискавично розійшлася по Єгипту. Ще здалеку побачивши караван барж, люди прибережних сіл виходили до річки, поводячись так, немовби вони прощалися з кимсь дуже близьким. За єгипетськими похоронними звичаями, чоловіки раз по раз залпами стріляли в повітря із своїх рушниць, а жінки жалібно голосили, в скорботі рвучи на собі коси.

У підземній галереї не знайдено мумії фараона Мернепти. Це викликало задоволення тих людей, які вважали, що Біблія — вірогідне історичне джерело. Мернепта — це той фараон, який гнався за євреями, коли вони втікали з Єгипту, і нібито загинув у вирі Червоного моря. І те, що в гробниці не було його мумії, нібито підтверджувало цю біблійну версію.

Але через дванадцять років зроблено нове велике відкриття. В Долині Царів знайдено гробницю Аменофіса І, а в ній тринадцять мумій інших фараонів. Серед них був і отой біблійний Мернепта. Виходило, що він не загинув у морській пучині, а вмер своєю смертю. Щоправда, існувала гадка, немовби труп цього фараона морські хвилі викинули на берег, а вже потім його забальзамували. Проте анатомічні дослідження не виявили слідів розкладу тіла, що мали б бути від впливу морської води.

Перший фараон, який порвав з традицією будування пірамід, був Тутмос І (1545–1515 рр. до н. е.). Він зробив це зовсім не з бажання полегшити становище підлеглих чи відмовитись од титулу «сина сонця». На такий крок його наштовхнули чисто практичні міркування, а саме: те, що піраміди не могли уберегти жодної мумії від осквернення.

Археологам XIX століття траплялося багато доказів таких систематичних пограбувань. Залізши в гробницю дружини фараона Зер, злодії розітнули мумію, щоб забрати собі коштовності. Але, напевне, хтось їх сполохав: поспішно втікаючи з склепу, вони покинули одірвану руку цариці. Її знайшли 1909 року — загорнуту в льняне рядно, ще оздоблену двома браслетами з аметистів і туркусу. В пірамідах Хеопса й Хефрена знайдено тільки порожні саркофаги, розбиті на друзки. В піраміді Мікеріна взагалі не було саркофага, зате далі в могильному склепі валялися рештки мумії і дерев’яної труни.

Тутмос І не хотів такої долі, тому для своєї майбутньої гробниці обрав глухе місце, яке легко було стерегти. Це була відома вже нам Долина Царів, де протягом п’ятисот років веліли ховати себе і його наступники.

Збудувати таємну гробницю Тутмос І доручив своєму архітекторові Інені. Сам будівничий так повідомляє про це на стіні своєї власної могили: «Я один-однісінький наглядав за будівництвом кам’яної гробниці його царської величності. Більш ніхто цієї могили не бачив, і ніхто більш про неї не чув». його твердження не можна, звичайно, сприймати дослівно, бо на будівництві, без сумніву, працювало принаймні сто робітників. Що ж тоді з ними сталося? Ось що каже про це один з найвидатніших знавців Долини Царів, англійський археолог Говард Картер. «Звичайна річ, що тих сто чи більше робітників, які знали найдорожчу таємницю царя, не відпустили на волю. Можемо бути певні, що Інені не вагався жодної миті, аби замкнути їм рота назавжди. Напевне, всю роботу виконували раби, яких потім умертвили».

Ми вже знаємо, що всі запобіжні заходи й людські жертви виявилися марні. Злодії почали діяти в Долині Царів так зухвало, що від них уже треба було рятувати царські мумії, переносячи їх до іншого, надійнішого місця.

Про те, як грабували могили, розповідає один процесуальний акт, знайдений у папірусах часів панування Рамзеса IX (двадцята династія). А було ось що.

Управитель району Фів (на східному березі Нілу) Пезер довідався через своїх шпигунів про систематичне обкрадання Долини Царів, розташованої на західному березі річки, де правив якийсь Поверо. Обидва правителі були суперниками, кожен намагався здобути прихильність губернатора фіванського округу Кхамесе і де тільки міг підставляв ногу сусідові.

Отож Пезер написав скаргу, де звинувачує Повера у співучасті в грабунках і точно повідомляє, скільки гробниць уже сплюндровано. Він твердить, що грабіжники зруйнували десять царських могил, чотири могили жриць і багато могил приватних осіб.

Кхамесе треба було якось відгукнутись на скаргу, тому він створив з кількох осіб слідчу комісію і послав її на другий берег Нілу. Але весь перебіг слідства свідчить, що члени комісії, а може й сам губернатор, теж мали рильце в пушку, або ж в останню мить їх підкупили злочинці. У всякому разі вони написали величезний рапорт, у якому відхилили скаргу Пезера на підставі смішних і дріб’язкових доказів.

Комісія повідомляла, що твердження Пезера, нібито пограбовано десять царських гробниць і чотири могили жриць, безпідставні, бо насправді жертвою злодіїв стали тільки дві могили царів і дві — жриць. Було визнано також, що грабіжники обікрали деякі приватні могили, але все це, на думку членів комісії, не давало достатніх підстав обвинуватити Поверо.

І як тільки обвинувачення було знято, управитель надумав узяти гору над своїм суперником. Він зібрав усіх підлеглих працівників, інспекторів, адміністраторів, робітників і охоронців з Долини Царів, переправився через річку і, очоливши всю цю процесію, влаштував галасливу демонстрацію перед будинком Пезера.

Пезер скипів від обурення, вискочив на вулицю і погрожував, що звернеться просто до царя, минаючи губернатора. Саме на це й чекав Поверо. Він щодуху помчав до свого начальника й передав йому слова суперника. Кхамесе вважав, що Пезер допустив непростиме порушення службової дисципліни, й притягнув його до суду за фальшиву клятву, яку той нібито дав у своїй скарзі. На жаль, у процесуальних актах нічого не сказано про дальшу долю нещасного управителя, який спробував протиставити себе могутній таємній ватазі обкрадачів могил.

Через вісім років справа набула зовсім несподіваного напрямку. Поліція спіймала вісім грабіжників могил, імена п’ятьох з них ми знаємо. Це були каменяр Хат, ремісник Ірамен, сільський житель Кемвесе і раб негр Ехенефер. Їх відшмагали різками по руках і підошвах ніг, після чого судді