Читати книгу - "«Штурмфогель» без свастики"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так. Але в мене нема ніяких підстав підозрювати цю старанну й славну дівчину.
Його довгі, в синіх прожилках пальці тремтіли. Він опустив руки на коліна, намагаючись приховати це від Коссовські.
Коссовські теж зніяковів і опустив очі. Йому раптом стала неприємною власна роль. «Людина винаходить, творить, віддає своїй справі і нерви, і життя. І раптом ми оголошуємо її ж роботу таємною, присвоюємо її мозок собі й на додаток цю ж людину караємо, якщо вона не виконала складених нами інструкцій», — подумав він.
— Хто часто відвідує ваш будинок, пане професоре?
— О, багато людей, і, як ви переконалися одного разу, розглядаючи фотографічну галерею моєї дочки, відомих, — з гідністю промовив Зандлер.
— Я маю на увазі постійних відвідувачів вашого дому.
— Ну, Вайдеман, Зейц, Піхт, Вендель, інколи Еріх.
— Хто такий Еріх?
— Хайдте, Юттин брат.
— Ось як! Звідки він?
— Був поранений. Тепер тримає фотолабораторію навпроти мого особняка.
— З ким він живе?
— Сам. Утім, в одному будинку із Зейцем.
Нове ім'я насторожило Коссовські. «Ютта — Еріх… Зейц! Невже Зейц! Чи він профан, чи дуже розумний розвідник?..»
— Отже, пане професоре, 25 листопада 1941 року на висоті сорок метрів відмовив правий двигун?
Зандлер кивнув.
— Саме той, що був неправильно відрегульований?
— Так.
— Випробував Вайдеман?
— Ясна річ.
— Ви не пригадаєте, як поводився Вайдеман перед польотом?
— Як звичайно. Був діловитий, веселий і, я б сказав, спокійний.
— Він не сподівався аварії?
— Дивне запитання, пане капітане. Якому льотчикові-випробувачу хочеться опинитися на тому світі, перш ніж покличе його бог?
— Вибачте, пане професоре. Тепер поговоримо про той день, коли ви на випробних стендах біля моторів помітили сторонню особу.
— Так, я ввійшов, і мені здалося, що один з двигунів працює не на звичайному, а на зльотному режимі. Я підійшов до пульта, черговий інженер спав. І тут я побачив, що промайнула тінь. Сам увімкнув сирену. На тривогу до майстерні збіглися всі, хто був на аеродромі. Навіть пілоти. Але ми в майстерні нікого не знайшли.
— Де зараз інженер?
— Його звільнили і послали на фронт. До речі, це була порядна, дуже сумлінна людина. Я нічим не можу пояснити його сон на чергуванні.
— Кого з пілотів помітили ви?
— Піхта й Вайдемана.
Коссовські не робив нотаток, його натренована пам'ять міцно схоплювала все, що могло стосуватися справи, Просто на аркуші блокнота він креслив хитромудрі фігурки, що робив завжди, коли на роботі розв'язував який-небудь ребус. Коли Зандлер назвав прізвища пілотів, завиток під олівцем круто збіг догори.
— І ще запитання, пане професоре, — сказав він, помовчавши. — Ви можете припустити, що поряд з вами діє іноземний агент?
— Агент — можу. Іноземний — маю сумнів. Можливо, антифашист?
— Ви були в соціал-демократичній партії?
Бузкові повіки Зандлера вмить одрябли.
«Ага, ось чого боїться професор Зандлер», — зазначив подумки Коссовські, а вголос сказав:
— Мене вам нічого боятися, я ж не штурмовик і не гестапівець…
— Так, я дотримувався до 1920 року демократичних поглядів, — вичавив із себе Зандлер.
— Ну, хто із нас не був романтиком, — усміхнувся Коссовські. — Я також протестував, коли вбили Лібкнехта й Люксембург. І навіть був молодіжним функціонером демократів.
— Так, часи міняються, — зітхнув вільніше Зандлер.
— Ну, в мене все… Вибачте за цю надто неприємну розмову. — Коссовські попрощався й поїхав до гуртожитку льотчиків..
Авіамістечко лежало за Лехфельдом: прямий проспект з особняками та віллами, в яких жили службовці Мессершмітта. Біля самісінького аеродрому вишикувалися бараки, однаково довгі й низькі, з обрідною зеленню перед вікнами. А за цегляним муром, з колючим дротом поверх, тягнувся випробний аеродром.
… Вайдеман грав у джокер, коли до гуртожитку пілотів зайшов Коссовські.
— Зігфріде! Ти маєш звичай з'являтися як дух, — безшумно й несподівано. В яких справах сюди?
— Проїздом, Альберте. Деякою мірою я тепер відповідаю за Лехфельд. А заразом вирішив провідати друзів.
«Треба бути насторожі з цим вовкодавом», — подумав Вайдеман.
— До речі, ти маєш гарний вигляд, — сказав Коссовські.
— У двадцять вісім років рано скаржитися на здоров'я.
— А чому ж тоді, в Рехліні, в тебе раптом підвищився тиск?
— Ах, ти он про що… Чесно кажучи, мене переслідувала невдача за невдачею. Багато разів смерть заглядала мені в очі. Я злякався.
— Ти не пив напередодні?
— Здається, пив.
— З ким?
— З Піхтом, звичайно.
— Ти дружиш з ним?
— Як сказати?.. Спочатку дружили, тепер, по-моєму, між нами пробігла якась кішка.
— Чому?
Вайдеман знизав плечима.
— Колись вас щось об'єднувало. А тепер дороги розходяться? — Червоний рубець на обличчі Коссовські напружився сильніше.
— Та ні, ти помиляєшся, Зігфріде, — насупившись, промовив Вайдеман. — Я й сам не можу пояснити цього… Хоч у нього тепер свої захоплення, в мене — свої.
— Ютта?
— Звідки ти дізнався? — Шия Вайдемана зробилася червоногарячою.
Коссовські засміявся:
— Якщо вже одну дівку пойняв Піхт, то другу…
— В мене серйозно.
— А в Піхта?
— Звідки мені знати, що в Піхта?! «Значить, Ютта — її брат Еріх Хайдте — Вайдеман», — подумки протягнув ниточку Коссовські.
— Слухай, Зігфріде, якщо ти приїхав сюди шукати шпигунів, то шукай десь в іншому місці, а не серед нас.
Коссовські засміявся:
— Ну що ти, Альберте, справді… Навпаки, я хочу вас убезпечити на випадок чого. За давньою дружбою.
… Ввечері Коссовські поїхав до Фліке. Капітан функабверу жив у похідній майстерні моніторів.
— Станція водить мене за носа, — поскаржився Фліке. — За всі місяці ми змогли визначити лише район, де діє передавач. Це Лехфельд. Досить близько від аеродрому. Можливо, авіаційне селище. Три монітори день і ніч чергують у тому районі.
— Вас ніхто не може виявити?
— Ні. Монітори приховані наметами над каналізаційними колодязями. Солдати н офіцери переодягнені й удають, що ремонтують каналізацію.
— Ви добре придумали, Фліке.
— Але радист замовк… Остання радіограма, здається, розшифрована.
— Так? — Коссовські замалим не випустив планшет, який тримав у руках.
— А ви хіба не знаєте? — здивувався Фліке.
— Я поїхав до того, як розшифрували телеграму, — повільно промовив Коссовські.
«Вони стежать за мною, — подумав він. — Невже стало щось відомо про Іспанію? Хто виказав — Піхт чи Зейц? Чи обидва разом?»
Коссовські кілька разів хотів розповісти в абвері про вбивство зв'язкового Канаріса підполковника Штейнерта, але бракувало духу пройти всього три квартали до всемогутнього управління розвідки вермахту. Кілька разів він сідав за папір і рвав його, не дописавши рядка. З трьох він був найбільше винним. Він засудив Штейнерта, Зейц виконав вирок, Піхт лишився свідком… Якщо хтось із них зв'язаний з Мартом,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги ««Штурмфогель» без свастики», після закриття браузера.