Читати книгу - "Сучасна польська повість"

скільки ще триватиме, здавалося, ще трохи — і нам кінець, нерви часом уже не витримували, ось я мало не застрелив Крука — його врятував випадок і те, що в мені жевріла слабенька надія: не все ще втрачено; але наступного разу за схожих обставин нерви можуть не витримати напруження, і тоді справді всьому кінець, отже, я мушу завжди про це пам’ятати, треба повсякчас пам’ятати, що тільки спокій і витримка допоможуть нам уникнути загибелі.

Монтер дістав пачку сигарет, я взяв одну. Він запалив сірника і дав мені прикурити.

— Що це в лихої години скоїлося з поїздом?

— Цілий день сипав сніг. Мабуть, колію занесло. Поїзд застряг у заметах і тепер пробивається до станції.

— А час летить.

— Летить. І нас тут щохвилини можуть застукати.

— Сьогодні облави не буде.

— Ти певен?

— Відомості з надійного джерела.

— Але є Вовк.

— Ну?

— Коли він натрапить на нас тут, на пероні, ми засипались.

— Мої хлопці не спускають його з ока. Якщо він схоче вийти на перон, нас попередять.

— Тут навіть ніде сховатись.

— Не хвилюйся, Похмурий. Він зовсім не такий небезпечний, щоб нам від нього ховатися.

— І все-таки. Адже він стріляв у тебе.

— Сьогодні не насмілиться.

— Але може привести поліцію.

— Сьогодні навряд. Він так нарізався, що світа божого не бачить. Навіть якщо вилізе на перон, все одно не помітить нас у цім натовпі.

— Ну, гаразд. Зрештою, це не має значення. Однаково доведеться до прибуття поїзда стовбичити тут…

— Це правда, хай йому чорт!

Я раптом засміявся, Монтер стурбовано глянув на мене і спитав:

— Чого тобі так весело?

— Ти знаєш, я оце подумав, що міг би опинитись на місці Вовка.

— Дурниця.

— По-твоєму, це було б неможливо?

— Безперечно.

— Ну, то ти помиляєшся, друже.

— Та годі-бо, не мели дурниць.

— Я ж міг потрапити до них.

— Невже згодився б працювати з цими гадами?

— Бачиш, я ж нічого про них не знав.

— Але кінець кінцем усе-таки зрозумів би, з ким маєш діло.

— Та напевно.

— Ну то нема чого про це й розводитись.

— Ти так гадаєш?

— Еге ж, раз ти з нами, ці балачки ні до чого.

Ми розмовляли напівпошепки — ні час, ні місце не сприяли вільному обмінові думками. Але з цієї розмови я зрозумів, що проблеми, які не давали мені спокою, для Монтера просто не існують, моє признання він сприйняв з гумором, але в голосі його чулося легке роздратування.

Було цілком ясно — коли б я звірив йому все те, про що так часто думав, коли б розповів, як тяжко б’юся над безліччю заплутаних питань, то, певне, здався б йому диваком, чоловіком складним і химерним, не схожим на всіх інших знайомих йому людей, зовсім не здатним зрозуміти прості й очевидні істини, і в цьому не було б нічого дивного — хоч мета в нас була одна, ми йшли до неї різними шляхами. Монтер мав наді мною велику перевагу: він був на кілька років старший, вступив у життя в інший час і за зовсім інших умов; з юнацьких літ, мало не з дитинства, брав участь у революційному русі. Отож доля вберегла його від усіх тих пасток, в які я міг потрапити через свою недосвідченість, через те, що не знав реальної дійсності і був майже зовсім відірваний від неї, — адже до війни я жив відлюдно, серед книжок, фарб та полотен, вже викінчених і ще не початих, тоді для мене існував лише світ власної нестримної уяви, я перебував завжди немов у якомусь мрійливому півсні. Збудили мене постріли з гвинтівок, я побачив на вулиці скривавлених старих людей, над якими збиткувалися з моторошним спокоєм, а одного дня товстий фельдфебель у сіро-зеленому мундирі вдарив мене в обличчя й зіпхнув з тротуару на брук, і я вперше спізнав усю гіркоту приниження; а втім, то була тільки перша ланка в довгому ланцюгу принижень, чаша терпіння переповнилась дуже швидко, незабаром я відчув у собі лють раба, який прагне помститися над своїм гнобителем, а коли це усвідомив, готовий був на все, аби тільки знову відчути себе вільним і оборонити свою людську гідність, зневажувану на кожнім кроці.

Я ніколи не мав змоги поговорити про це з Монтером, обставини, за яких відбувались наші зустрічі, не сприяли щирим розмовам про химерність людської долі, ми не могли навіть побалакати про те, що разом пережили; ці зустрічі завжди проходили в напруженій, нервовій атмосфері, ми повсякчас чекали подій, розвитку яких ні я, ні він не могли передбачити, тож не дивно, що наші розмови кінець кінцем зводились до обміну найпотрібнішою інформацією.

Монтер щохвилини нетерпляче поглядав то на годинник, що висів у мене над головою, то на двері вокзалу, звідки безупинно виходили все нові пасажири. І раптом ми обидва одночасно почули гудок паровоза, ще далекий і приглушений, що донісся з-за пасма білих гір, а потім у морозній тиші до нас долинуло глухе гуркотіння швидкого поїзда.

Натовп на пероні захвилювався, в приміщенні вокзалу пролунали тривожні дзвінки, а над нами, під склепінням перону, захрипіли гучномовці, і різкий деренькучий голос проказав: «Achtung! Achtung! Der Zug nach Krakau lauft gerade ein, es ist verboten uor der Abfahrt im Speisewagen Platz zu nehmen. Achtung! Achtung!..»[27] Я глянув у той бік, звідки мав прибути поїзд, — він з гуркотом в’їхав на станцію і мчав до перону, де стояли ми з Монтером; пасажири хапали речі й проштовхувались на край перону, щоб зайняти зручніші місця. Спершу показалася платформа, навантажена мішками з піском, а за нею паровоз; промайнув поштовий вагон, і нарешті поїзд спинився, пронизливо заскреготівши гальмами.

— Ходім! — крикнув Монтер. — Придивляйся, де Крук.

Він виглядатиме нас із вагона.

— Гаразд!

У страшній штовханині ми повільно пробиралися в кінець перону; пасажири кинулись до вагонів, тиск зчинився неймовірний, входи в купе умить були захаращені валізами та клунками, зваленими біля самих дверей; чоловіки, не обтяжені багажем, лізли у вікна, здиралися на буфери, щоб дістатися ближче до приступок або перебратись на другий бік поїзда, звідки було легше добутися всередину; біля вагона, який ми саме минали, придушили жінку, вона заверещала так пронизливо й несамовито, що натовп на мить затих, але одразу ж вибухнув ще більший галас, перемовляючись, ми мусили кричати щосили.

Намагаючись не відставати від Монтера, я пильно вдивлявся у вікна купе, сподіваючись побачити Крука, але надаремне; ми дійшли вже мало не до середини поїзда, де був вагон-ресторан та два майже порожніх вагони першого класу, до