Читати книгу - "Таємний сад"

Колін узяв дівчинку за руку.

— Мері, ти вже вибач мені, що тоді накричав на тебе, і що Дікена хотів прогнати, — тихо вимовив хлопець. — Тоді я розсердився, бо ти сказала, що він подібний на ангела. Але… але, може, він такий і є.

— Та облиш. Я сказала так, щоб тобі допекти, — визнала Мері. — Дікен — зовсім не ангел. Він — такий, як ми всі. А ще в нього кирпатий ніс, і сміється він від вуха до вуха, та й одежа латана-перелатана, і говорить по-йоркширськи. Хоча, знаєш, — додала вона, задумавшись на хвильку, — якби існував якийсь Йоркширський ангел… ангел Мізельського пустища… то він би так само мусив знати все, що тут росте, і знав би всі пташині мови, і дружив би зі звірятами… як Дікен… Думаю, вони б подружилися, цей Мізельський ангел і Дікен. Бо він добрий.

— Мері, я дуже хочу його побачити, — прохально вимовив Колін. — Дуже-дуже.

— Справді? — весело перепитала Мері. — Ну що ж, чудово, бо… бо…

Мері вирішила, що настав час йому сказати. Колін також відчув: зараз відбудеться щось важливе.

— Бо що? — вигукнув схвильовано.

Мері теж захвилювалася. Вона встала зі свого стільця, схилилася над ліжком і схопила хлопця за обидві руки.

— Коліне, чи можу тобі довіритися? Дікенові довіряють пташки, то і я йому довіряю. Але тобі… чи можна? — дуже серйозно допитувалася вона.

Колін одними губами прошепотів:

— Так… звісно!

— Тоді слухай: завтра зранку до тебе прийде Дікен. Разом зі звірятами.

— Ой! — захоплено скрикнув Колін.

— Але це ще не все, — вела далі Мері. Вона аж зблідла від хвилювання. — Я знаю, де хвіртка. Я знайшла її — під плющем.

Колінові просто забракло дихання, аби виразити всі свої почуття. Хлопець хотів було з цілої сили заволати «Уррра! Уррра! Уррра!», але що сили тої у нього було небагацько, то він широко відкрив очі, хапнув повітря — і мало не захлипав від щастя.

— Ой, Мері, Мері! — ледве вимовив він. — І я його побачу? І зможу увійти в сад? Хоч би я дожив! — проказав наостанок, вчепившись у її руку.

— Коліне, облиш! — суворо відказала йому Мері. — Не говори дурниць! Звичайно, ти житимеш і потрапиш до саду! Заспокойся!

Її суворий тон умить привів Коліна до тями. Хлопець сів на ліжку і сам зі себе розсміявся. А Мері знову стала розповідати йому про сад — тільки вже не про те, як він може виглядати, а який він є насправді. І Колін слухав роззявивши рота, забувши про погане самопочуття.

— То він зовсім такий, як ти його уявляла, — вимовив він врешті. — Ти так розповідаєш, ніби справді вже там була — і я також ніби бачу його з твоїх описів. Пам’ятаєш, я відразу тобі це казав, коли ти вперше мені розповіла про нього.

Мері завагалася, а тоді таки наважилася сказати правду.

— Коліне, я його бачила… я була там, — промовила вона. — Знайшла ключ і зайшла туди… ще кілька тижнів тому. Але боялася тобі признатися… боялася, бо не знала, чи можна тобі довіряти… не була певна!

Розділ 19

«Весна прийшла!»

Коли у Коліна траплявся подібний напад, як тієї ночі, місіс Медлок відразу посилала за лікарем Крейвеном. Тільки що на цей раз він кудись виїхав і до Мізелтвейту повернувся щойно пообіді. Правду кажучи, лікаря вже неабияк стомлювали ці виклики, але мусив приїздити. Зрештою, він і так знав, що застане ту саму картину: бліде обличчя, слабкість, похмурий настрій, готовий перейти у нову істерику — досить найменшого слова чи руху. Отож він лише невдоволено нахмурився, коли довідався, що у хлопця знову стався напад і що йому терміново треба повертатися до маєтку.

— То як він? — запитав лікар Крейвен з погано прихованим роздратуванням. — Ще кілька таких істерик — і судини не витримають: може статися крововилив. Цей хлопець зжене себе зі світу своїми істериками і примхами. Певно, і зараз марудить.

— Та ні, сер, ви не повірите, — добродушно відповіла місіс Медлок. — Зара’ його хоч до рани прикладай. А вночі… ото була буча! Верещав як недорізаний, кидався по ліжку — ми вже не знали що робити. Тоді послали по ту малу. А вона як влетіла до кімнати, як тупнула ногою, як крикнула йому над вухом — то він відразу ся втихомирив. От чого йому бракувало — такої, як він. Геть його зачарувала. Тілько їй в рот ся диви. Певно, тому що така сама вперта — ніколи ся не слухає. Зрана в нього ще була гарячка, а потім Мері знов до нього прийшла, і зара’… Сер, та ви підіть і подивіться, бо що я вам буду говорити? Все одно не повірите.

Після такої ото доповіді лікар Крейвен рушив до свого пацієнта. Те, що він там застав, здивувало його ще більше, ніж ціла розповідь місіс Медлок. Ще коли тільки підійшов до дверей Колінової кімнати, то почув жваву розмову і сміхи. Відчинив — і побачив: Колін сидить на дивані, загорнувшись у халат. І без жодних подушок, які б підтримували спину! Поруч із Мері. Вони разом схилилися над книжкою. Хлопець показував їй картинки і жваво пояснював, що там зображено. Личко Мері променилося радістю і лікар подумав, що тепер розуміє, чому небіж так шукає її товариства. Діти його не помітили і говорили далі.

— Оті сині квітки із довгими закрученими пагінцями — то живокіст. Ми їх багато насадимо, щоб усе було синє, правда? — запитував Колін.

— А Дікен називає їх сокирками. Каже, що вони дуже гарні, — вигукнула Мері. — Ми вже їх посадили, скоро зацвітуть.

Тут вона побачила лікаря Крейвена і замовкла. Колін невдоволено зиркнув на нього.

— Хлопче, мені дуже прикро, що з тобою знову таке трапилося, — промовив лікар Крейвен, нервово затираючи руки. — Певно, ти зовсім не спав і зараз стомлений.

— Мені вже ліпше… мені набагато ліпше, — сухо відповів Колін. — Якщо буде гарна погода, то за день-два виберуся надвір на своєму візку. Хочу подихати свіжим повітрям.

Лікар Крейвен сів поруч із хлопцем, полічив пульс і здивовано глянув на небожа.

— Хіба коли буде дуже тепло, — невпевнено мовив він. — Пам’ятай, тобі треба бути обережним, щоб не застудитися і не перевтомитися.

— Свіже повітря мене не перевтомить, — рішуче заявив хлопець.

Якби лікар сьогодні не був такий спантеличений усім, що почув і що побачив на власні очі, то зараз напустився б на Коліна, що надворі він застудиться, що це його вб’є і так