Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Альбертина зникає"

навіть якщо він нині здоровий і при глузді, — той, хто, бажаючи переконати одвідувачів божевільні, що він, усупереч твердженню лікаря, не божевільний, просив порівняти своє душевне здоров’я з безумними химерами кожного пацієнта, а потім волав: «Адже ви не визнали за біснуватого того, хто нічим не різниться від решти, так ось, він — божевільний, має себе за Ісуса Христа, а це ж безглуздя, бо Ісус Христос — це я!» Коли я прокидався, мене потім довго катував поцілунок, про який мовила мені Альбертина, сказані нею слова довго бриніли у моїх вухах. І справді, я міг це чути своїми вухами, бо ці слова вимовляв я сам. Цілісінький день я вів із нею розмову, задавав їй питання, вибачав, спокутував те, що забув, хоч мені й хотілося сказати їй за життя. Аж це я жахався на думку, що істота, викликана моєю пам’яттю, моя нинішня співрозмовниця, зійшла зі світу, що розсипалися ті частини обличчя, які тільки уперта воля до життя, нині вже знищена, єднала в людську індивідуальність. Іноді, після невиспаної ночі, прочунявшись, я відчував, як вітер у мені переліг; він віяв холодним і неугавним подмухом з іншого боку минувшини, приносячи мені бій далеких дзиґарів і свистки від’їздів — те, чого я звичайно не чув. Я пробував узяти до рук книжку. Я читав мій улюблений Берґоттів роман. Симпатичні його герої мені дуже подобалися, й одразу, опанований авторовим чаром, я вже хотів, щоб недобра жінка була покарана, ніби вона скривдила саме мене; коли молодята були щасливі, на очах у мене бриніли сльози. «Але ж у такому разі, — вигукував я розпачливо, — з того, якої ваги я надаю Альбер-тининим учинкам, аж ніяк не випливає, що вона істота реальна, незнищенна, що я колись зустрінуся на небі з подібною до неї, якщо таке співчуття, таку тривогу, таку радість викликають у мене пригоди та їхнє щасливе завершення особи, яка існувала тільки в Берґоттовій уяві, якої я ніколи не бачив і подобу якої я можу собі малювати як заманеться!» Крім того, в цьому романі були заласні дівчата, любовні листи, безлюдні алеї, де сходяться закохані. Це мені нагадувало, що можна кохатися таємно, будило мої ревнощі, наче Альбертина могла ще ходити цими безлюдними алеями. І ще там мовилося про одного чоловіка, що через п’ятдесят років віднаходить жінку, яку кохав замолоду, не впізнає її та нудиться в її товаристві. І це мені нагадало, що кохання не довговічне, і хвилювало так, ніби я мав порвати з Альбертиною, а потім спіткати її вже збайдужілим стариганом. Якщо я позирав на мапу Франції, мій зляканий погляд намагався обминути Турень, аби не мучитися ревнощами і не журитися, Нормандію, де виднілися принаймні Бальбек і Донсьєр, між якими стелилися для мене всі дороги, не раз переміряні нами вкупі. Серед інших назв французьких міст і сіл були ще й такі, що вирізнялися не лише візуально, а ще й сприймалися на слух, але назва Тур видавалася створеною інакше: не з матеріяльних образів, а з отруйних речовин, і зараз же атакувала моє серце, прискорюючи його биття і викликаючи його щем. І якщо ця сила поширювалася навіть на деякі назви, через це відмінні від інших, чи міг я, озираючись на себе і спиняючи свій погляд на Альбертині, дивуватися, що ця сила, невідпорна у своєму впливові на мене і здатна діяти через кожну іншу жінку, була сплетом і сплавом снів, пожадань, звичок, ніжности, з вкрапленням у них упереміжку ще й болещів та розкошів? І це тривало після її смерти, бо пам’ять може підтримувати реальне життя, наділене духовністю. Я згадав, як Альбертина, виходячи з вагона, казала, що їй охота поїхати до Сен-Мартен-Убраного, я бачив її і в давніші дні, коли вона натягала на голову поло; я шукав шляхів до щастя і, женучи ними, казав: «Ми могли б разом махнути аж до Кемперле, аж до Пон-Авена». Не було такої станції в околиці Бальбека, де мені не ввижалася б Альбертина, отож ця земля, ніби якийсь зацілілий мітологічний край, озивалася до мене живими і жорстокими легендами, і те, що сталося після нашого кохання, вкрило їх сивиною, чаром і забуттям. Ох, який важкий буде мій сон, якщо мені випаде знову лягти в моє бальбецьке ліжко! Довкола його мідяної рами, як довкола нерухомої вісі чи нерухомого стержня, оберталося моє життя, вбираючи в себе веселі балачки з бабусею, жах її конання, Альбертинині милощі, відкриття її збочення; потім починалося все спочатку і, дивлячись на засклені книжкові шафи, де відбивалося море, я знав, що Альбертина в це нове життя не ввійде! Чи не був цей бальбецький готель єдиною декорацією провінційного театру, де багато років ставлено різні п’єси, комедії, трагедії, віршовані драми, — готель, який сягає ген-ген у моє минуле і все ще демонструє у своїх стінах нові періоди мого життя? А що тільки одна частина залишалася незмінна — стіни, книжкові шафи, люстро — в цій новій добі мого життя, я краще розумів, що в його цілості змінилася тільки решта, тобто, я, і завдяки цьому я мав відчуття, якого не знають діти: у своєму песимістичному оптимізмі вони вірять, що таємниці життя, любови, смерти їм неприступні, що вони в них не беруть участи. Аж це ти з болісною гордістю зауважуєш, що людина в міру плину літ зростається зі своїм життям.

Я пробував читати газети. Читання часописів було для мене морокою та ще й небезпечною морокою. Адже з кожної нашої думки, ніби на розпутті серед лісу, виходить стільки шляхів, що в ту хвилю, коли найменше того чекаєш, опиняєшся перед новим спогадом. Назва мелодії Форе «Таємниця» привів мене до «Таємниці короля» дука де Бройля, ім’я Бройля до імени Шомон. Але слова «Велика П’ятниця» нагадували мені про Голгофу, Голгофа — про походження цього слова, здається, від латинського СаЬия тою, від Шомона. Хай би якою дорогою я діставався до Шомона, однак зазнавав такого страшного струсу, що від цієї миті більше думав, як уберегтися від страждання, ніж шукати в ньому спогаду. Через кілька секунд після удару свідомість, рухаючись, ніби відлуння грому, з меншою швидкістю, підказала його причину. Шомон нагадав мені про Бют-Шомон, де, за твердженням пані Бонтан, Андре часто гуляла з Альбертиною, хоча Альбертина запевняла, що не була там ні разу. Починаючи від певного віку, наші спогади так переплітаються між собою, що річ, про яку ми думаємо, або книжка, яку читаємо, не мають