Читати книгу - "Зорі, що купаються у річці"

Розділ 39

Стасові було непереливки. Останнім часом батько зовсім з глузду з'їхав. Він став нервовий, злий та нестриманий. Спочатку Стає гадав, що обійдеться без батькових грошей деякий час, а там, дивись, він перебіситься та буде все, як раніше. Стас намагався економити гроші, які в нього ще були, але, виявилося, що він цього робити не вміє. До навчального закладу було не близько, тому Стас вирішив їхати туди спочатку тролейбусом, потім на метро, а далі вже маршруткою. «Нічого страшного в цьому немає, — втішав Стас себе, коли йому вдалося силою втиснутися в переповнений тролейбус. — Не один я такий. Це навіть урізноманітнить моє студентське життя. Буде що згадати у зрілі роки».

Його піднятий настрій зник вже за кілька хвилин, коли крізь натовп якимось чином до Стаса добралася товстезна контролер та потребувала заплатити за проїзд. Стас, притиснутий до дверей, не те, що дістати гроші, не міг навіть ворухнутися.

— Я заплачу, як тільки поменшає пасажирів, — відповів Стас.

— Давай гроші, нахабо! — наказала касир грізно, нависнувши над Стасом. У неї так воняло з рота, що хлопця ледь не знудило.

— Я не можу їх дістати, але я обов’язково куплю квиток, — сказав він, ледь стримуючи себе.

В цей час тролейбус зупинився і зробив спробу відчинити двері, які Стас підпирав своєю спиною. Він був певен, що двері притиснуті намертво, але якійсь величезний, рудий, схожий на гігантську волосату горилу, чолов’яга силою м’язів своїх лапищ розщепив дверцята та втиснувся позаду Стаса. Хлопцеві здалося, що зараз затріщать усі його кісточки, але цього не сталося. Горила підняв руку вгору та взявся за поручні. Стало трохи більше вільного місця, але з-під волохатих пахов рудого почало тхнути потом, незважаючи на те, що чоловік був одягнений в теплу курточку. Стас добре чув неприємний запах, бо його ніс опинився там, де була пахва рудого чоловіка. Хлопець хотів відвернутися, щоб не чути цього смороду, але горила загримів:

— Чому, молокососе, скрутився?

— Тісно, — ледь видавив із себе Стас.

— Так на таксі їзди. Диви, яка цаца!

— Він ще й не хоче платити за проїзд, — підпряглася контролер, відчувши підтримку з боку рудого. — Зараз, пасажири, — заявила вона голосно, щоб усі чули, — зупинимося та будемо стояти доти, доки цей молодий чоловік не оплатить проїзд.

Пасажири відреагували в один момент. Всі обурено загули, мов бджоли у вулику, бо кожен поспішав на роботу.

— Чого ви кричите? — Стас спробував виправдатися. — Я просто не можу дістатися рукою до кишені.

— Вася! — закричала контролер так, ніби у неї в горлі був вмонтований рупор. — Зупиняй! Є пасажир на висадку!

— Яку висадку? Мені потрібно… — почав Стас, але не встиг закінчити, як двері розчинилися й руда горила з силою виштовхнула його на вулицю.

— Ідіоти! — вилаявся Стас. — Бидло!

Довелося чекати іншого тролейбуса, але в нього теж не було можливості втиснутися. Лише у наступному було трохи менше люду, тож Стасові вдалося пройти по салону.

— Ух, — зітхнув він з полегшенням.

— Що, синку? Затісно? — співчутливо запитав сивоголовий дідусь з хитрими оченятами.

— Чи завжди в тролейбусах така тіснява? — запитав Стас замість відповіді.

— Так ти не місцевий? — посміхнувся старий. — Одразу видно, бо наші люди знають, як їздити в міському транспорті. А що поробиш? Тролейбусів мало, вони майже всі старі, розсотаються на ходу, а на роботу людям треба їхати щоденно, — розповідав балакучий дідусь. — У кожного то сім’я, то діти, то батьки. А як же ще? І студенти їдуть вранці, і мами діточок в дитсадок везуть, школярі до своїх ліцеїв їдуть — усім потрібно швидко та зараз. На старих дивляться, як на вурдалаків, чого, мовляв, хоча б вам не сидіти вдома. А у нас теж свої справи. Мені ось, наприклад, треба аналізи здати, так я другий день їх везу. І знаєш чому? Бо вчора зібрав вранішню сечу та повіз її у скляній баночці. І що ж вийшло? Мені в тролейбусі розбили банку й вона геть уся витекла! А де ж я їм ще візьму вранішню? Довелося збирати сьогодні по новому. Але я вже став розумніший. Пішов до аптеки, купив пластикового контейнера для забору сечі…

— Бувайте, — кивнув Стас старому, бо була вже його зупинка. Хоч і надоїдливий був старий, але, принаймні, дорога здалася коротшою.

У метро було теж не легше. А в маршрутці, в якій за всіма правилами пасажири мали сидіти, довелося стояти, пригнувши голову, бо салон був занадто низький для зросту Стаса.

Він спізнився на урочистості з приводу початку нового навчального року та на першу пару. Білосніжна сорочка була геть уся пом’ята, а на спині брудні двері тролейбусу залишили вертикальну смужку.

День був зіпсований, настрій — теж. Ввечері Стас вирішив сходити до Льошки. У нього була своя автівка, тож хлопець сподівався, що той зможе його підвозити до інституту хоча б деякий час. «Доки батько псребіситься», — подумав Стас.

— А на бензин даси? — запитав Льошка, усідаючись зручніше перед великим пласким телевізором на стіні та дістаючи пачку улюблених чіпсів.

Він з особливим задоволенням запустив пальці в пачку та, вкинувши до рота кілька штук, голосно ними захрумав.

— На бензин? — іронічно посміхнувся Стас. — На бензин у мене, друже, немає грошей.

— Облиш!

— Дивись, — Стас вивернув кишені. — Пусто!

— То візьми у предків. В чому проблема?

— Старий мій сказився.

— Загуляв?

— Ні. Ще не перебісився за автівку.

— Овва! Це на нього не схоже. Він завжди був до тебе поблажливий. Що на нього найшло?

— Мені байдуже, але зараз у мене грошова криза. Тож виручай.

— Ти зовсім на мілині?

— Як бачиш. Дав мені п’ятдесят баксів на жратву і все. Я так прикинув, що надовго не вистачить.

— Мої предки зараз за кордоном, — Льоха дістав чіпси, надув пакетик, затиснув його та різко вдарив рукою. Пакет голосно луснув. — Не так вже й багато мені залишили на півроку. Але для тебе, як для ліпшого друга, у мене баксів сто знайдеться.

Льоха неохоче піднявся, пішов в іншу кімнату. Повернувшись, подав гроші Стасові.

— Бери. Коли зможеш, віддаси.

Стасу було неприємно чути таке від близького друга. Йому дуже кортіло кинути Льосі у пику трикляті зелені та крикнути: «Подавися ними!», але він згадав сьогоднішні пригоди у міському транспорті та стримав себе.

— Віддам, — кинув він, засовуючи гроші в кишеню джинсів. — Так що? Мені можна розраховувати на твою тачку?

— Вибач, — сказав Льоха та втупився в екран телевізора. — Я й так стирчу у заторах по півгодини. Ти