Читати книгу - "Чорне Сонце"

Колько хоча трохи й боязко, але взяв птаха на руки і вже з того, який він гарячий, відчув, що це справді птах незвичайний; Колькові зробилося гаряче в долоні від крил того птаха, і ще йому якось моторошно зробилося, але ж поруч був батько, то він не боявся і ніс крученя аж додому, притискаючи його гаряче тільце до грудей, і щось голубе, щось таке золоте переливалося в Колька від пташиного тепла, що він і незчувся, як уперше в житті промовив те слово «тату», чи то воно само зірвалося з вуст:

– Тату, та’, а скільки він ростиме?

Колько забіг наперед і зазирнув батькові в очі. Той ураз зупинився, губи йому сіпнулися, і голос теж затремтів:

– Птахи швидко ростуть.

А вдома, тільки-но зайшли в хату, а мати назустріч:

– То це мені мало вас двох на шиї, а ви ще й ворону притягли?

– Мамо, це не ворона, це крук, тільки маленький, ось хай-но він виросте…

– Ану, ступай з ним із хати! Де хоч дівай, а сюди не неси.

– Ма’, це ж крученятко…

– Ти більше його слухай, то він тобі ще не такого накаже, – розсердилася мати і більше й не глянула на птаха.

Колько пішов у повітку, витрусив із картонного ящика всілякий мотлох і посадив туди крука, насипав йому пшінця і мисочку з водою поставив, але крук не схотів ні їсти, ні пити – може, тому, що дуже малим пташеням був, а мо’, через те, що звик до харчів якихось незвичайних, на те ж він і крук – птаха нетутешня. І ще Колько подумав, що, мабуть, йому скоро тісно стане у цьому ящику, але хай, тоді й мати побачить, що це за птаха, і можна буде прилаштувати його де хоч.

Отак міркував собі Колько і ні-ні та й забігав раз у раз у повітку – на крука глянути, наче не вірилося йому, що такий птах у них живе. І кортіло ж Колькові показати його комусь, похвалитися, та батько казав, що не треба, бо це ж не посмітюха якась, а бач що.

І сидів батько день у день на призьбі та все на скрипці вигравав (така та музика люба Колькові була, бо в селі їхньому більше ніхто й не мав скрипки; на гармошці грали і Майсак кривенький, і брати Комедії – не грала гармошка у їхніх руках, а наче словами проказувала, ще й на бубнах вибивали, як весілля у кого чи ще яке свято, а скрипку тільки в кіно і бачили).

Тепер і Колько став триматися хати, усе коло батька крутиться, а раніше, коли його не було, гасав на вигоні цілими днями або в ставку викисав, доки не посиніє. А то якогось дня біжить додому після купелі, аж тут його Джус перестрічає на вулиці та: «А там тобі мати знов приймака привела, кажуть, аж із Мизинівки. Та й не сам прийшов, а з скрипкою, ги-ги-ги». Колькові тоді якось тісно у грудях зробилося, не знав, чи радіти, чи що, то зайшов на подвір’я, став під тополею (у їхньому дворі єдина на все село тополя росла), а в хату боїться заходити, хоч і кортіло дуже на скрипку глянути. Отак стояв, стояв, коли чує – музика з хати долинає, тоненька така, весела, немає чого боятися. То Колько тоді – в хату. А там за столом уже й дід Микитенко з бабою Христею, і мати у новій квітчастій хустці, і… він – одсунувся з табуреткою насеред хати, приклав до підборіддя скрипочку й висотує з неї тоненькі деренчливі голосочки. А як угледів Колька, то опустив скрипку, наче засоромився, і так якось лагідно дивиться, дивиться жовтими очима (білки в нього жовті були) та каже: «Я б його де хоч упізнав. Викапана мати». А мати: «Колюню, йди осьо на полуничок, ми тобі з базару принесли». Улесливо так сказала, і після того вона ще днів скільки улесливо говорила, а вже пізніше почала гримати і на Колька, і на батька… А тепер ще й на крука. Ну хай на батька за те, що слабий та до роботи не вдатний (зате ж он добрий який!), хай на Колька посвариться, що загуляється коли там, а на крука за що? Він же не сидить ні в кого на шиї, не їсть нічого, малий іще, а це Колько покаже його Джусові, то й грошей не треба давати за живицю.

– Петь, чуєш, Петь? Я тобі щось покажу, тіки нікому не кажи, добре?

– А що?

– Крука.

– Якого крука?

– Ну, птаха такого.

– Бреши більше.

– Та ні, справді. Тіки він ще маленький. Але як виросте…

І Колько не втримується і дорогою додому розповідає Джусові геть усе. Він знає, що про це краще мовчати, у Джуса погане око, ще спристрітить, але нетерплячка висотує з Колькового язика таємницю, наче смичок музику із скрипки.

– Він виросте і буде великим, як орел, і тоді… – Колько затинається, йому не вистачає духу, щоб розказати, що буде потім.

Та ось уже і повітка. Колько тихенько прочиняє двері і, приклавши пальця до губів, навшпиньки, щоб не злякати птаха, підходить у куток, до картонного ящика. Джус теж посапує вже притишено, бачить: Колько не бреше.

Крук, як і раніше, куняв, обіпершись на розчепірені крила, приплющені очі ледь ворухнулися од світла, що вдарило косинцем у відчинені двері. І ні зерно, насипане Кольком, ні вода в мисочці – не займані.

Джус присів навпочіпки і тицьнув пальцем у крукового дзьоба, однак той і не глянув на нього. Лише важко зворухнув крильми.

– Та який же це крук! – аж крикнув спересердя Джус. – Це ж проста ворона, ще й слаба до того.

– Е ні, Петь, ти що? Це крук, тіки маленький. Він ще зовсім пташенятко, через те й на ворону схожий.

– Бреши.

– Батько ж знає, він був на війні, то там, каже, десь далеко, за гряницею, бачив таких.

– Батько-батько… Нехай не свистить ваш приймак. Де б це в нас тому крукові взятися?

– Та їх було повно колись і в нас. Тіки вивелись.

– Еге ж, оце один вас шукав, – Джус уже покректує здушеним смішком. – Взяли десь слабу ворону, ще й брешуть. Свистуни.

– Та ні, Петь. Он дід Микитенко дивився, то й він каже, що це крук, – тут Колько і справді вже трохи підбріхує, бо дід не бачив птаха, але ж треба якось втовкмачити в Джусову голову,