Читати книгу - "Вогнем і мечем"

такий вузький, що стріла, пущена з валу, летіла далеко на інший берег. Замкові гармати панували над обома берегами і над усім довкіллям. Крім того, за півмилі від фортеці стояла висока вежа, з якої на вісім миль навколо було видно, а в ній перебувала сотня жовнірів, до яких Гродзіцький щодня навідувався. Вони ж бо, помітивши що-небудь в окрузі, відразу ж давали знати в замок, і тоді в фортеці били у дзвони, а весь гарнізон готувався до бою.

– Тижня не минає, – розповідав пан Гродзіцький, – без тривоги, тому що татари, як вовки, зграями по декілька тисяч тут вештаються; ми ж їх із гармат б’ємо, як уміємо, а іноді табуни диких коней дозорці за татар приймають.

– І не осточортіло вашій милості сидіти в такій глушині? – запитав Скшетуський.

– Давайте мені місце в покоях королівських, не проміняв би. Я звідси більше бачу, ніж король із віконця свого у Варшаві.

І дійсно, з валу відкривався неозорий степовий простір, що здавався зараз суцільним морем зелені; на півночі – гирло Самари, на півдні – весь шлях дніпровський: скелі, урвища, ліси, – аж до піни другого порога, Сурського.

Надвечір побували ще й у вежі, бо Скшетуський, уперше навідавшись у цю загублену в степах фортецю, всім цікавився. Тим часом у Слобідці готувалися для нього чайки, обладнані з носа другим стерном для кращої керованості. Назавтра зранку намісникові треба було відпливти. Протягом ночі, одначе, він майже не лягав, обмірковуючи, як слід вчинити у передбаченні неминучої загибелі, котрою загрожувало посольство в страшну Січ. Хоча життя й усміхалося йому, адже він був закоханий і молодий, а жити йому належало з коханою, все одно заради життя він не міг поступитися честю й гідністю. Іще подумав він, що ось-ось почнеться війна, що Олена, чекаючи його в Розлогах, може опинитися в серці жахливої пожежі, беззахисна проти домагань не лише Богуна, але й озвірілого наброду, і болюча тривога за неї краяла йому серце. Степ, мабуть, уже протрях, уже напевне можна було з Розлогів вирушити в Лубни, а він сам же наказав Олені та княгині чекати свого повернення, не передбачаючи, що гроза розгуляється так швидко, не знаючи, чим загрожує йому поїздка на Січ. Ось і ходив він тепер туди-сюди по замковій кімнаті, мнучи підборіддя й заламуючи руки. Що вдіяти? Як учинити? Подумки вже бачив він Розлоги в огні, оточені виючою черню, більше на бісів, аніж на людей, схожою. Власні його кроки відлунювалися похмуро під зводами, а йому здавалося, що це злісні сили йдуть за Оленою. На валах просурмили гасити вогні, а йому вчувалося, що це відгомони Богунового рогу, і зубами він скреготів, і за руків’я шаблі хапався. Ох, навіщо напросився він у цю поїздку і Биховця позбавив її!

Хвилювання хазяїна помітив пан Редзян, який спав біля дверей, а тому підхопився, протер очі, підправив смолоскипи, що стирчали в залізних обручах, і почав крутитися по кімнаті, бажаючи привернути увагу Скшетуського.

Одначе намісник, цілком заглиблений у сумні свої роздуми, продовжував походжати, гукаючи кроками заснуле відлуння.

– Ваша милість! Чуєте, ваша милість!.. – сказав Редзян.

Скшетуський поглянув на нього невидющим поглядом і раптом ніби отямився.

– Редзяне, ти смерті боїшся? – запитав він.

– Кого? Як це смерті? Що це ви, пане, говорите?

– Хто на Січ їде, той не повертається.

– Так чого ж ви тоді, ваша милість, їдете?

– Моя справа. Ти в це не втручайся. Але тебе мені жаль, ти ще хлопчисько, й хоча крутій, але там крутійством небагато чого досягнеш. Повертайся-но в Чигирин, а потім у Лубни.

Редзян заходився чухати потилицю.

– Я, мосьпане, смерті ой як боюсь, адже хто її не боїться, той Бога не боїться – його воля спасти або звести зі світу, але якщо вже ви, пане, добровільно на смерть ідете, так це вашій милості гріх буде, панський; не мій, не слуги; тому я вашу милість і не залишу. Я ж не холопського звання, а шляхтич, хоча й бідний, і гонор теж маю.

– Знаю я, що ти вірний слуга, одначе скажу тобі ось що: не поїдеш по добрій волі, поїдеш за наказом. Іншого виходу немає.

– А хоч убийте, ваша милість, не поїду. Що ж це ваша милість собі гадає, якийсь юда я чи хто? Виходить, я хазяїна на погибель кинути мушу?

Тут Редзян, притиснувши кулаки до очей, заходився ревіти, з чого пан Скшетуський зрозумів, що таким чином його не пройняти, а твердо наказувати не хотів, оскільки йому було жаль хлопчини.

– Слухай, – сказав він, – ніякої такої допомоги ти мені надати не зможеш, я ж бо теж добровільно голову під сокиру класти не збираюсь, але зате відвезеш у Розлоги листи, котрі для мене важливіші за саме життя. Скажеш там її ясновельможності та князям, щоб одразу ж, без найменшого зволікання, панну до Лубен одвезли, інакше бунт їх заскочить зненацька. Сам же й прослідкуєш, аби все як слід було зроблено. Я тобі важливу функцію довіряю, гідну друга, не слуги.

– Нехай ваша милість когось іншого пошле, з листом усякий поїде.

– А хто в мене тут є довірений? Здурів ти, чи що? Ще раз тобі говорю, врятуй ти мені життя хоч двічі, а так не прислужишся; я ж замучився просто, гадаючи, що з ними станеться, й від горя мене лихоманить навіть.

– О Господи! Доведеться, мабуть, їхати, тільки мені так жаль вашу милість, що коли б ви мені, ваша милість, подарували навіть цей пояс крапчастий, я б і то не втішився.

– Буде тобі пояс, виконай тільки все як слід.

– Не треба мені й пояса, тільки б ваша милість їхати з собою дозволила.

– Завтра вирушиш на чайці, що її Гродзіцький посилає в Чигирин, звідти, не зволікаючи й не відпочиваючи, поїдеш прямо в Розлоги. Там ані панні, ані княгині не говори нічого, буцімто мені щось загрожує, проси тільки, щоб одразу, хоча б навіть верхи, хоч би без усяких вузлів, їхали в Лубни. Ось тобі гаман на дорогу, а листи я зараз напишу.

Редзян упав у ноги наміснику.

– Пане мій! Невже я вас більше не побачу?

– Як Бог дасть, як Бог дасть! – відповів, підводячи його, намісник. – Але в Розлогах будь веселішим. А зараз іди спати.

Решту ночі Скшетуський перебув за писанням листів і в палкій молитві, після котрої злетів до нього янгол заспокоєння. Тим часом ніч зблякла, і ранок вибілив вузькі віконця на східній стіні. Світало. Ось і рожеві блиски ковзнули в кімнату. На вежі та