Читати книгу - "Пора грибної печалі"

— Ти, Іване, кінчай продавати здоров’я ближнім, більше печися про своє. Говори, з чим прийшов. Мабуть, таки не жура про моє благополуччя пригнала тебе сюди, — не вельми ласкаво сказав Петро.

— Маєш правду, неборе. Як у воду дивишся. Є в мене й своїх бід немало, аби ще до тебе путь топтати, — мовив Смик, добуваючи із внутрішньої кишені піджака згорток паперів. — Ось тут накладні. Голова просив твого підпису.

— Що за накладні? Які підписи? — не второпував Граб, гортаючи папери.

— Накладні наші, колгоспні, а підписи твої, — сказав Смик. — Підписи про те, що на ферму для підкормки худоби завезено двадцять тонн капусти, тридцять тонн картоплі і три тонни яблук. І що всю вказану продукцію корови і вівці уже з’їли і ситі перечікують осінні дощі. Нічого не втямив? — перепитав Смик.

— Побий мене господь, нічого не розумію! — безпорадно розвів руками Граб.

— А ти й не гризи себе думками. За тебе уже поміркували. Це не твоє діло — підпишись і не кашляй, — заспокоїв Смик.

— Ой, ні, Іванку, це моє діло. Все, що родиться і робиться на нашій з тобою землі — моє діло. І твоїм мало би бути… Жаль, не болить тобі. Очі самі плачуть, коли бачать, що твориться, а тепер чужими руками хочете жар загрібати.

— З твоїми б проповідями не на фермі врядувати, а в церкві з амвона річ держати, — мовив добродушно Смик. — Яка тебе муха вкусила?

— Не муха, а совість, — різко відповів Граб.

— Дурний ти, Петре, та й годі. За совість у нас ніхто трудодні не нараховує. Не брикайся, як шкідлива вівця, а підпиши. А по тобі хай і трава не росте, — махнув рукою Смик.

І тут Петра прорвало: зблід, на шиї натужились жили, зла кров ударила в скроні, і, здійнявши перед обличчям Смика тремтячі руки, він перейшов на крик:

— Це по вас не те, що трава, а й каміння не хоче рости! Це за вами у лісі дохне звір, у потоках мре риба! Це ви ладні благословити після себе і потоп, аби тільки після! А я хочу, аби й по мені люди ходили зеленою травою і з непотопленою совістю у душах.

Смик зітхнув, забрав від Граба папери, сховав у кишеню, натягнув на очі капелюх й недвозначно сказав:

— Пророк! Пророк, та й годі! Тільки ось пророком, Петре, ти був би за інших обставин, а в теперішній ситуації — просто великий дурень. Я пішов доповідати.

Застібнувши на всі гудзики плащ-накидку, Смик вийшов на двір і, грузнучи в осінній твані, почвалав у село, до правління колгоспу. Ішов він якось сердито, зле, ніби навмисне втоптувався глибше в розкислу землю, і рани на ній, вибиті його кроками, не затягувались, а повнились каламуттю…

«По тих слідах трава справді не скоро проросте», — подумав Петро, поглядом проводжаючи Смика.

Як і сподівалося, наступного дня Граба покликали у правління. На превеликий подив, голова зустрів його вельми приязно: першим привітався, запропонував сісти, турботливо розпитав про справи на фермі. А далі мовчки почав ритися у ділових паперах. Голова був із молодих, та ранніх. Після армії донедавна працював агрономом районного управління, а потім — не без помочі близького родича, який в області посідав високе крісло, виявив палке бажання очолити відстаючий колгосп у Березіллі. Молодий керівник виявився, як влучно називають таких горяни, туканом: людиною, яка спершу сіє, а потім оре. Кожного вечора у Івана Петровича народжувались блискучі ідеї про докорінну перебудову господарювання, про які наступного дня забував, бо вранці його осявали нові величезні задуми. Запалений ними, він, траплялось, по кілька разів на день збирав правління, викладав свої стратегічні плани раптового ривка колгоспу вперед і, затамувавши подих, спостерігав, яке враження справить задумане на ближніх. Бувалі горяни уважно слухали, попихкували люльками й багатозначно підтакували. І коли Іван Петрович закінчував пристрасну промову, щиро дивувались з його далекоглядності.

— Мудро, ой мудро кажете, — без тіні лукавства хвалили члени правління керівника. — Голова у вас, товаришу голова, усім головам голова. На нашу правду, ми би своїм простацьким розумом до цього ніколи не дійшли. Тільки ось ваші наміри у нашому Березіллі не дадуть врожаю. Бо для нас, самі видите — так доля розпорядилася, — є ще один голова, — показували багатозначно пальцями уверх. — Тут, у горах, він найбільший газда. Дасть добру весну і тепле довге літо — ми й царі. А забуде за нас — ладнай торбу і вішай на плечі. У нас роки — як мачушині діти: одне на одного несхожі, не вгадаєш, котрий ласкавіший. А все інше ви мудро речете. Вашу би голову, товаришу голова, та й у долинянські колгоспи, де весна, літо і осінь вимуштрувані — своє відробляють до години.

Ох і злився Іван Петрович у такі хвилини. Але до порад тутешніх горян прислухався — біда заставила.

…Був такий час, коли по всіх долах і горах пішла шалена мода на кукурудзу, або ж, як її ще велично називали, «королеву полів». Їй, величності «королеві», поети присвячували вірші, композитори про неї складали пісні, драматурги писали п’єси. Її сіяли, де треба й не треба. Іван Петрович, взявши тоді в руки керівництво, теж не думав відставати від моди. І порішив: ніколи не турбований величезний масив під полониною Лисою розбудити, зорати і віддати «королеві». Дарма горяни журили голову, що буцімто там ніколи й картопля не родила, а кукурудза взагалі у них внизу, на благородних полях, не достигала. Але Іван Петрович вирішив утвердити свій авторитет… Замовили дорогу техніку, заплатили величезні гроші, і правічний підполонинський масив був зрушений і добросовісно зораний, а потім засіяний. На подив усім березільчанам, «королева» показала свій залізний королівський норов. Після теплих дощів рясно проклюнулась і пішла буйно нагулюватись. Спішним порядком на базі Березільського колгоспу було організовано два районні й один обласний семінар з питань вирощування на незайманих полонинських землях «королеви полів». Про досвід молодого голови колгоспу Івана Петровича Зеленяка широко повідали газети, радіо. В колись забуте гірське Березілля відряджались спеціалісти з поважних установ і наукових закладів. Самі ж березільчани геть зниділи духом, усвідомивши, якими вони, від пракореня горяни, виявились недалекозорими. Поведінка «королеви» під полониною Лисою настільки вразила їх, ніби там було знайдено гігантські запаси золота, по яких березільчани століттями ходили, а відкрив їх зовсім випадковий чоловік. Що й говорити, ніяково, вкрай ніяково почували себе й горіли