Читати книгу - "Ґолем"

Та під час виконання вироку мотузка обірвалася, тож Бабінського помилували й засудили до довічного ув’язнення.

Двадцять років просидів убивця за ґратами в’язниці Св. Панкратія — жодного нарікання ніхто від нього не почув. Тюремники ще й досі не нахваляться його зразковою поведінкою. Йому іноді навіть дозволяли у дні народження нашого найяснішого цісаря грати на флейті…

Прокоп одразу потягнувся до кишені по ключа, але Цвак спинив його.

За загальною амністією, Бабінському простили решту кари, він одержав місце сторожа в монастирі Милосердних сестер. До його обов’язків належав догляд за садом, робота неважка, бо ж досвід махати лопатою він вже мав. Бабінському не бракувало вільного часу, аби плекати свій розум і серце дбайливо добраним чтивом.

Результат був надзвичайно втішний.

Кожного суботнього вечора ігуменя відпускала його до шинку розважитися, і щоразу він повертався ще до настання ночі. Казав, що занепад суспільної моралі вганяє його в смуток, а на вулицях розвелося стільки покидьків найгіршого пошибу, що миролюбному громадянинові зі здоровим глуздом ліпше завидна приходити додому.

У тодішній Празі серед ремісників, які виливали з воску всілякі дрібнички, завівся лихий звичай виготовляти маленькі фігурки розбійника Бабінського у червоних накидках.

Ледь чи не кожна потерпіла родина мала таку фігурку.

Та більшість фігурок стояли на полицях крамниць під скляними ковпаками, і ніщо так не обурювало Бабінського, як ці забавки.

Постійно мозолити людині очі, нагадуючи їй про помилки молодості, негідно і свідчить про поганий смак, — казав Бабінський у таких випадках. — Дуже прикро, що влада не вживає жодних заходів, аби покласти край такому очевидному свинству.

Навіть на смертному одрі він обурювався.

Це таки мало свої наслідки — невдовзі по його смерті міська управа заборонила торгувати фігурками Бабінського, які спричинили таку неоднозначну реакцію у поспільстві…

…Цвак добряче відсьорбнув ґроґу зі своєї склянки — усі троє по-змовницькому заусміхалися, — потім крадькома повернув голову вбік марної кельнерки, і я помітив, як сльоза набігла їй на очі.

— То Вам більше нічого додати, окрім — звісно — того, що за насолоду, отриману від чудової оповіді, Ви готові заплатити за наше бенкетування, вельмишановний колего і майстре камей? — запитав після тривалої глибокодумної мовчанки Фрізландер.

Я розповів друзякам про свої блукання у тумані. Як дійшов до того місця, коли побачив білий будиночок, усі троє від хвилювання аж люльки повиймали з рота, а коли закінчив розповідь, Прокоп грюкнув кулаком по столу й вигукнув:

— Це ж треба!.. Усі леґенди, які лиш є на світі, цей Пернат переживає на власній шкірі! А propos, отой Ґолем, пригадуєте… То справа з’ясувалася…

— Як з’ясувалася? — остовпів я.

— Знаєте юродивого єврея, жебрака Гашіле? Ні? Ну, то цей Гашіле й був Ґолемом!

— Ґолем жебрак?!

— Та ж кажу: той Гашіле був Ґолемом! Примара спокійнесенько гуляла собі нині посеред білої днини в своєму славнозвісному старомодному костюмі XVI століття вулицею Санітровою, там його й упіймав гицель сильцем на собак…

— Та про що Ви торочите? Я нічого не розумію! — скрикнув я.

— Кажу Вам: то був Гашіле! Одяг, кажуть, він давніше знайшов у якійсь підворітні… Та годі про це, повернімося до білого будиночка в Малій Страні — це страшенно цікаво… Одна давня леґенда розповідає про будиночок там, нагорі, у провулку алхіміків, який видно лише в тумані, та й то не всім, лише щасливцям. Називається він Під останнім ліхтарем. Той, кого занесе туди вдень, побачить лише велетенський сірий камінь, а за ним — глибока прямовисна прірва уривається до Оленячого Урочища. Вам пощастило, Пернате, що Ви не ступили зайвого кроку — кісток не позбирали б…

Під тим каменем, подейкують, захований чималий скарб. Камінь нібито заклав як підвалини будинку орден Азійських Братів, які — так припускають — заснували Прагу, а в тому домі наприкінці світу мала поселитися людина, радше кажучи, гермафродит, істота, що поєднала в собі чоловіка й жінку. На його гербі буде зображений заєць. До речі, заєць був символом Осіріса, звідси, мабуть, і походить наш Великодній заєць…

А доти це місце має охороняти Мафусаїл, аби сатана не спарувався з каменем і не породив з ним сина, так званого Армілоса. Вам ще не доводилося чути про цього Армілоса? Відомо навіть (старим рабинам відомо), який він матиме вигляд, якщо з’явиться на світ: золоте волосся, заплетене ззаду в косу з двома проділами, продовгасті очі й руки, довгі до самих стіп.

— Цього хлюста варто намалювати, — пробурмотів Фрізландер, шукаючи олівця.

— То якщо Вам, Пернате, усміхнеться щастя стати колись Гермафродитом і знайти захований скарб, не забудьте, що я завжди був Вашим найліпшим другом, — закінчив розповідь Прокоп.

Мені було не до жартів, серце стискав туск.

Цвак, видно, помітив це. Хоч і не знав, у чім річ, поквапився мені на допомогу:

— У кожному разі дуже дивно, навіть моторошно, що видиво перед Пернатом з’явилося саме в тому місці, з яким так тісно пов’язана старовинна леґенда! Це зачароване коло, з нього, мабуть, не вирватися людині, душа якої здатна бачити форми, непіддатні органам чуття. Нічого не вдієш: надчуттєве є найпривабливішим. А Ви якої думки?

Фрізландер і Прокоп споважніли, ніхто з нас не вважав за потрібне щось відповісти.

— А Ви як гадаєте, Еулаліє? — озирнувшись, перепитав Цвак. — Хіба надчуттєве не найпривабливіше?

Стара кельнерка почухала в’язальним дротиком голову, зітхнула й сказала, зашарівшись:

— Ішли б Ви вже собі додому, паскуднику!

— Якась з біса напруга висить нині увесь день у повітрі, — озвався Фрізландер, тільки-но стих наш вибух реготу. — Жодного мазка пензлем не довів до кінця. Мені з голови не йде Розіна, як вона танцювала в фраку…

— Віднайшлася? — запитав я.

— Ага, «віднайшлася»! Поліція моралі надала їй довготерміновий анґажемент! Можливо, там, у Лойзичека, дівка впала в око панові комісарові… У кожному разі, вона тепер запопадливо працює й істотно сприяє притокові іноземців до єврейського кварталу. Зробилася з біса спритницею за короткий час…

— Подумати лишень, що годна витворити з чоловіком жінка, закохавши його в себе — просто диво! — докинув Цвак. — Щоб роздобути на неї грошей, бідолашний Яромир за ніч став художником. Ходить від шинку до шинку й витинає портретні силуети відвідувачів…

Прокоп, який недочув останньої фрази, прицмокнув губами:

— Справді? Аж так погарніла Розіна? Ви ще не вкрали в неї поцілунку, Фрізландере?

Кельнерка підхопилася з місця і, обурена, вийшла з зали.

— Дурна гуска! Оцій не завадило б… Теж мені — образ цноти! Пхе! — сердито буркнув Прокоп їй услід.

— Чого ж Ви хочете, вона вийшла не на той момент,