Читати книгу - "Тiло™"

5

Зненацька до його свідомості увірвалося сліпуче світло. І крижаний холод, що невагомо виповзав зі світла й оповивав собою чиюсь оголену шкіру. За мить до них доєднався й запах, що нагадував той нудотний сморід, який стояв над звалищами напівживих тіл, звезених до «зон відчуження». Це запах смерті. Але, щоб його відчути, треба бути живим. Юрій поволі вертав до тями. Серце знову билося, тілом розливалося живе тепло, венами й артеріями стугоніла кров. Розпорошене довкілля неквапно почало набирати чітких обрисів. Першою проступила полущена синя фарба зі стін, далі — вищерблена цементна підлога, за ними вишикувалися в ряд металеві шафи-полиці, що тяглися вздовж стіни до стелі. Морг. Як він тут опинився?

З блискучої металевої поверхні шафки на Юрія глянула змучена молода жінка в сірому брудному ганчір’ї. Схоже, колись воно було сукнею. З-під ганчір’я проглядалася бліда шкіра в саднах та синцях, у сплутаному світло-русявому волоссі, що прилипло до обличчя, запеклася кров. Жінку було прикуто кайданками до залізного стільця. Стілець міцно пригвинчено до підлоги.

Юрій затамував подих. Окрім цієї жінки в приміщенні не було нікого. Він повільно звів голову. Вона зробила те саме у своєму металевому задзеркаллі.

Це неможливо. Він і був зараз тією жінкою, його знову оселили в чужому тілі. Отже, все почнеться спочатку.

Грюкнули металеві двері, перед бранцем укотре постав знайомий лікар в оточенні асистентів. Юрій вкрився холодним потом від самої здогадки, що зараз буде.

Лікар розреготався, прочитавши його думки.

— Одразу скажу, ґвалтувати не будемо. А раптом тобі сподобається? Та й цю шльондру ми вже мали тут не один раз… Утім, тоді вона була мертвою. А зараз — знову жива. Нецікаво…

Жінка уперто мовчала, тож збоченець продовжив свою оповідь:

— Минулого разу ми вбили тебе, якщо пам’ятаєш. Цього разу зробимо те саме, тільки повільніше. Та й болю буде набагато більше, порівняно з тим, що ти відчував у тілі сімдесятирічного діда. Жінки краще відчувають біль. Терпіти його здатні набагато довше. Перевіримо? Якщо, звісно, тобі досі немає чого сказати нашим американським друзям. Бо вони, знаєш, нервуються…

Думками Юрія пропливли карпатські краєвиди, які в нього відібрали… постала перед очима Іванка… хлопці, пліч-о-пліч із якими він воював… нескорений вуйко Петро, з обличчя котрого навіть смерть не витерла любові до тих, наймиліших у світі, краєвидів. І хлопець сказав собі: він теж усього цього не зрадить, навіть якщо не судилося більше повернутися в Карпати.

Його мовчання, вочевидь, довело лисого до сказу. Він зробив знак асистентам. До оголених ніг жінки, прив’язаних до стільця, нахилився один із них. Запрацював дриль. Спочатку Юрієві почувся лише легенький вітерець чужою шкірою, та вже за мить гаряче свердло вгризлося в жіночу гомілку. А він навіть не зміг закричати. Усе тіло затряслось разом із інструментом. Зуби скажено зацокотіли. Почувся характерний звук, із яким свердло пробиває собі шлях крізь твердь…

Весь дриль та руки, що його тримали, враз вкрилися кривавими цяточками. Кров гарячими хвилями стікала по нозі, розповзалася підлогою. Коли свердло зайшло повністю, інструмент відпустили. Карпатські краєвиди втонули у крові.

Нарешті Юрій вивільнив крик. Його перехопили задоволені зойки убивць.

— Агов, суко! Це лише початок!

— Стривайте, — до знеможеного жіночого тіла підступив лікар. — Я певен, зараз ми почуємо те, заради чого прийшли. Будеш говорити, люба?

Та жінка лише відіслала його подалі. Тож лисий підняв до її обличчя інше знаряддя тортур — звичайну сокиру.

— Вважається, що це грубий інструмент, — знавісніло озвався. — Проте ним можна робити й тонку роботу. Головне, щоб лезо надійно трималося. Тоді його не несе в боки і можна рубати рівно.

Юрій важко дихав і мовчав.

— Що ж, перевіримо, чи лезо непохитне.

Знову жодного слова на згоду. Це вкрай вивело з рівноваги лікаря. Він широко розмахнувся, і важкий сталевий обух сокири впав на праву руку жінки, прив’язану до масивного підлокітника стільця.

Біль не одразу сягнув свідомості Юрія. Перше, що він відчув, — це сильна затерплість. І лише глянувши на видовище, осягнув втрату. І тоді прийшов жах болю. Тіло затряслося в чергових судомах.

Крізь пронизливий жіночий крик лікар заявив:

— Отже, порядок! Нормально тримається, не ходить туди-сюди. Зараз я надрубаю ступню. Ти ж нічого не маєш проти?

Заплющені очі, жіночі крики та пекельний біль не давали Юрієві зрозуміти, що з цим тілом робитимуть далі.

— Чуєш? Я хочу відрубати тобі ногу. Трохи нижче гомілки. Звуть «підйомом ступні». Та я не просто махну сокирою, а продемонструю тонку роботу. Саме так. Мої наміри вкрай серйозні. І неважливо, згоден ти вже працювати чи ні, я однаково це зроблю.

Здається, він втратив свідомість. Покалічене жіноче тіло зм’якло і провалилося в напівсон. Це марево одразу вирвало його з тенет болю, проте не звільнило від очікування нових знущань. Він провалювався в безпам’ятство, знаючи, що над тілом, у котре його загнали, тривають нелюдські досліди. Він знав, що його вбивають. Перед очима літали мальовані образи катів. Ось посміхається червоний медик, ось — горила із дрилем. На їх тлі замерехтів третій — веселий телепень із гаком у волохатій руці.

Крізь марення Юрій чув голоси, проте не розрізняв їх.

Утім, довго відпочивати од болю йому не дали. Вену вколола голка, і до серця побіг адреналін. Юрій знову побачив лікаря. Це був не сон. Але він не хотів прокидатися. Вслід за обличчям ката до тіла увійшов ненадовго забутий біль.

— Проси! — знову озвався гучний, страшний у своїй ненависті голос. — Проси мене про допомогу, про милість! Проси, як Бога!..

Він знав, що просити було не можна.

Знову пролунав моторошний тріск, помножений на тваринний біль. У роті жінки пересохло. Сили остаточно покинули її тіло, тож вона не здатна була навіть підвести голову. Вона більше не могла кричати. А говорити їй Юрій заборонив.

— Он як? — похитав лисою головою лікар. — Тоді продовжимо. Я зараз же вжену лезо сокири в твою ступню.

Він не жартував. За мить почувся хрускіт трубчастих кісток. Ліву ступню звело від болю. Крик, здавалося, вийшов із самих легенів:

— У-у-у-у-у-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а…

Зсудомлене жіноче тіло знову затряслося, не питаючи дозволу. Із горла вирвався липкий і гарячий згусток.

— Нічого не вийде… — ледь чутно просичала жінка. — Жоден біль не вирве з мене того, що ви, покидьки, віддали задарма!..

— Дайте її вже й мені! — до жінки наблизився третій, із гаком. — Знаєш, я спочатку думав вирвати твого поганого язика, та, бачу, це невдячна справа.