Читати книгу - "Рілла з Інглсайду"

Рілла не наважилася відповісти — лише тихенько взяла Волтера за руку й міцно стисла її.

— Рілло, коли я опинюся там, у цьому пеклі на землі, яке влаштували люди, що забули Бога, думка про тебе додасть мені сил. Я знаю, що ти будеш мужня й терпляча — така, якою була весь цей рік — і я не боюся за тебе. Хай що з нами станеться, ти будеш Ріллою-моєю-Ріллою… попри все.

Рілла притлумила плач і зітхання, проте легенько здригнулася й Волтер відчув, що сказаного достатньо. Після хвилинної тиші, у якій брат і сестра давали одне одному мовчазну обітницю, Волтер сказав:

— А тепер забудьмо про нудну розважливість. Зазирнімо в майбутнє — коли війна закінчиться, ми із Джемом та Джеррі повернемося додому й усі знову будемо щасливі.

— Ми вже не зможемо бути щасливі… так, як колись, — мовила Рілла.

— Ні, не так, як колись. Жоден із тих, хто зазнав цієї війни, уже не буде щасливий так само, як досі. Але то буде інше щастя, сестричко — щастя цінніше… яке ми самі заслужили. Адже ми були дуже щасливі, доки не розпочалася війна. У такому домі як Інглсайд, із такими батьками як наші, ми не могли не бути щасливі. Та це було щастя, дароване нам життям і любов’ю — воно не належало нам насправді… життя могло щомиті забрати його в нас. Проте ніщо не забере вже того щастя, яке ми самі відвоюємо, виконуючи свій обов’язок. Я збагнув це тоді, коли записався до війська. Хоч нині я ще боюся, проживаючи те, чого поки не сталося, від того травневого дня я щасливий. Рілло, коли я поїду, ти мусиш дбати про маму. Жахливо бути матір’ю впродовж цієї війни — матерям, сестрам, дружинам і нареченим випадає найважча покута. Рілло, моя маленька красуне, ти теж чиясь наречена? Якщо так, скажи мені перш, ніж я поїду на фронт.

— Ні, — мовила Рілла, та потім, прагнучи бути відвертою з Волтером у цій останній розмові — можливо, останній у їхньому житті — вона додала, шаріючись попід місячним світлом: — Але якби Кеннет Форд… попросив…

— Розумію, — відповів Волтер. — І Кен також в однострої. Сердешна дівчинко, як тобі тяжко… А я не покину тут милої, що плакатиме за мною… і слава Богу.

Рілла поглянула в бік пасторського дому на ближньому пагорбі. В Униному вікні світилося. Зненацька її охопила спокуса сказати щось… проте вона враз відчула, що не повинна цього робити. То була чужа таємниця; та й сама Рілла нічого не знала достеменно — тільки здогадувалася.

Волтер ніжно й печально розглядався довкола. Він завжди любив це місце. Як весело було їм тут колись! Привиди минулого сновигали стежками поміж місячносяйних плям, весело визираючи з-за хисткого ялинового гілля: Джем і Джеррі, засмаглі босоногі школярі, вудили рибу в струмку й смажили її на давньому, обкладеному камінням, вогнищі, Нен, Ді та Фейт, усміхнені, ясноокі, гарненькі дівчатка; мила й скромна Уна; Карл, що схилився над колонією мурах чи жуків; Мері Ванс, ущиплива, добросерда й гостра на язик; сам Волтер читав вірші, лежачи на траві, чи мандрував уявними замками. Вони були зусібіч — він бачив їх так само явно, як бачив Ріллу… так само, як уздрів колись Дударя, що спускався в долину в останнім призахіднім світлі. І вони, веселі привиди колишніх радісних днів, зверталися до нього: «Ми були дітьми вчора… Волтере, ти мусиш битися за нинішніх і завтрашніх дітей».

— Де ти, Волтере? — тихо засміялася Рілла. — Вернися… вернися.

І Волтер вернувся, протяжно зітхаючи. Він звівся на рівні ноги й оглянув долину — прекрасну чашу місячного сяйва, зором і серцем назавжди запам’ятовуючи ввесь її чар: пишний плюмаж сосон проти сріблистого неба, статечну Білу Даму, одвічний танець струмка, вірні Закохані Дерева й виткі звабливі стежки.

— Такою вона снитиметься мені, — мовив він, відвертаючись.

Вони повернулися в Інглсайд. Там уже були пан та пані Мередіт і панна Олівер, яка приїхала з Лобриджа, щоб попрощатися з Волтером. Усі здавалися веселими й жвавими, хоч ніхто не казав про швидке закінчення війни, як тоді, коли Джем їхав на фронт. Вони взагалі не розмовляли про війну… та думали тільки про неї. Аж ось гості й господарі зійшлися довкола фортепіано й заспівали старий урочистий гімн:

— «Наш Боже, світло з давнини,

Надія в час потомний,

Притулок від штормів земних,

Втішання вічним домом».

— Ми всі вертаємося до Бога в ці дні переоцінки наших цінностей, — сказала Гертруда панові Мередіту. — Колись я думала, буцім не вірю в Бога… як у Бога… я думала, що існує тільки безлика Першопричина, яку визнають науковці. Нині я вірю в Нього… мушу вірити… крім Бога, нам більше нема на кого надіятися… покірно, цілковито й беззаперечно.

— «Надія в час потомний» — незмінна вчора, сьогодні й довіку, — тихо промовив пастор. — Коли ми забуваємо Бога… він пам’ятає про нас.

Наступного ранку на гленській станції не тлумилися охочі провести Волтера. Юнаки в одностроях, що від’їздили вранішнім потягом, перетворилися на звичне явище. Окрім Блайтів та Сьюзен, прийшли тільки Мередіти й Мері Ванс, котра тиждень тому з рішучою, непохитною усмішкою вже провела на фронт свого Міллера й тепер уважала себе достеменним знавцем прощань із солдатами.

— Найперше — то треба всміхатися й усе так робити, начеб нічого не відбувається, — напучувала вона мешканців Інглсайду. — Хлопці смерть як не люблять ридань. Міллер велів, щоб я й до станції не підходила, коли буду рюмсати. То я напередодні поплакала, а йому сказала хіба: «Удачі, Міллере! Коли повернешся, я буду та сама, що нині, а коли ні — я завжди пишатимуся, що ти пішов на війну. І гляди мені, не закохайся в якусь француженку». Міллер обіцяв не закохатися, та хтозна, як воно вийде з тими чужоземними потіпахами. Принаймні востаннє він бачив мене усміхненою. Господоньку, мені цілий день аж зуби судомило — так, мовби ту усмішку наділи мені на обличчя й випрасували.

Попри настанови й приклад Мері, пані Блайт, яка всміхалася, коли Джем вирушав на війну, не спромоглася на усмішку, виряджаючи Волтера. Утім, ніхто бодай не заплакав. Понеділок вибрався з буди під дашком на платформі й сів коло Волтерових ніг, енергійно