Читати книгу - "Ірка Хортиця приймає виклик"

Розділ 2

Хто допоможе Ірці?

— І нащо ти з тією Оксанкою погризлася? — безнадійно дивлячись кудись поперед себе, спитала Тетянка.

— Я з нею все життя гризуся, — пробурчала Ірка. — Ми з нею з першого класу — як кіт із собакою.

— До речі, а де твій кіт? — стрепенулася Тетянка, роззираючись навсібіч. Ірчиного кота вона дуже поважала.

Ірчині очі налилися сльозами:

— А де може бути кіт, якщо в хаті тепер собака? Утік!

— Як, зовсім? — зойкнула Тетянка. Зникнення персонального відьминого кота було б справжньою трагедією.

— До саду переселився, — зітхнула Ірка. — Мисочку йому під ґанок довелося переставити. Мене більше й знати не хоче, навіть не підходить!

— Якщо зовсім не втік, може, ще все владнається, — спробувала втішити подругу Тетянка. — Тільки ти постарайся не злитися. Мені здається, що ти перевтілюєшся якраз тоді, коли сердишся. Ото як учора на лінійці.

— Я думав, що здурію, коли вона вухами й іклами почала обростати, — сказав Богдан, який перед тим мовчки відпрацьовував якийсь випад перед дзеркалом. Він опустив меч, змахнув із чола краплі поту. — От пощастило, що це кодло в масках вискочило. І кепочку я з вовка вчасно зірвав. Інакше не знаю, щоб і було!

— Нічого б не було, — пробурмотіла Тетянка, яка нізащо не хотіла визнавати Богданових заслуг. — Не з’явилося б кодло — вирішили б, що тільки Ірка в масці. Думаєш, нормальні люди от так просто візьмуть і повірять, що є дівчинка із собачою головою?

— Якщо в мене собача голова прямо на уроці виросте — повірять, — заперечила Ірка й навіть замружилася, уявивши, як обертається на хортицю в Баби Катрі посеред уроку.

— Зате питати не будуть, усе одно ти їм, окрім «гав», нічого не скажеш, — зітхнув Богдан. — Може, тобі якого сенсея знайти? Він навчить тебе емоції стримувати, будеш із ним медитувати.

— І скільки років я буду медитувати, поки навчуся? А мені, між іншим, до школи ходити треба. Я й так третій день прогулюю, добре хоч бабця зранку йде біля дороги груші продавати, а то б вона мене давно застукала. І взагалі, з чого ви взяли, що я перевтілююся, коли злюся? Вас як послухати, то можна подумати, що я якась психована. Я — відьма, а ви з мене бабу ягу робите. Он, тиждень назад, у супермаркеті, я навіть і не думала злитися!

— Це коли ти касирці гроші в пазурах простягла? — гмукнув Богдан. — Ох, і злякалася ж вона! Зіщулилася, головою затрясла — вирішила, що привиділося. Ну, я швиденько гроші в Ірки забрав…

— Напевно, тебе черга роздратувала, черги всіх дратують, — припустила Тетянка, у котре перебиваючи Богдана.

— Не було там черги, — відрізала Ірка, і Богдан знехотя кивнув, підтверджуючи. — Ми вдень ходили. І думала я про приємне. Про спідницю нову, про твою помаду. Як я нею Першого вересня нафарбуюся.

— О, так, може, тобі якраз від помади й кепсько?! — озвався Богдан, але дівчинка обдарувала його презирливим поглядом.

— Кепсько — це коли нудить, а не коли ти на собаку обертаєшся, — поважно відповіла на те Ірка.

— Від гарної французької помади ще нікому не ставало кепсько, — додала Тетянка. — Гадаєш, наші вовкулаки, коли перевтілюються, так щоразу про помаду думають?

Ірка не витримала, хихикнула, уявивши собі, як їхні знайомі перевертні — мускулясті хлопці в камуфляжній формі та їхній такий же здоровенний командир майор — зосереджено думають про помаду, а потім раз — і обертаються на гігантських вовків. Ірка вже хотіла описати картину, яку вона уявила, Тетянці, як раптом помітила, що подруга сидить зовсім нерухомо, із широко роззявленим ротом.

— Тань, ти чого?

Тетянка судорожно ковтнула й закрила рота.

— Які ж ми ідіоти! — сказала вона.

Богдан на секунду завагався, вибираючи між «Говори про себе!» та «Про тебе це давно всі знають!», і спізнився. Тетянка зірвалася з місця, вихопила з кишеньки сумки мобілку й заходилася швидко перебирати записані там номери.

— Ворожимо, мучимося по-дурному, ні щоб із фахівцями порадитися! — бурчала вона. — Вовкулаки перевтілюються тільки тоді, коли самі того хочуть — виходить, є спосіб!

— Я пробувала, як вони, через ніж перекидатися. Нічого не вийшло, — сумно сказала Ірка.

— А звідки ти знаєш, що треба, як вони, може, й зовсім не так! Може, там своє Слово потрібне або ще щось, — буркнула Тетянка. — Ага, от, знайшла! — Вона натисла кнопку телефону. — Здрастуйте, майоре! Це Таня. Вибачте, будь ласка, що я вас відволікаю… Ви нам дуже потрібні. В Ірки неприємності, і саме ви нам можете допомогти. Ні-ні, міліція тут ні до чого. Це інше. — Вона мовчки вислухала відповідь Ментівського Вовкулаки, попрощалася й вимкнула телефон. — Сказав, приїде. Прямо зараз. — Вона задумливо поплескала мобілкою по долоні. — Тільки він страшенно здивувався, що ми подзвонили саме йому. А чого дивуватися? Можна подумати, у нас іще якісь знайомі перевертні є!

— Піду чайник поставлю, — вирішила Ірка. — У мене зацукрована смородина відкрита, і оладки від сніданку залишилися. Із грушами.

Чайник ледь устиг закипіти, як, підстрибуючи на кам’янистій стежці, до Ірчиного будинку важко підкотилася машина. З-за керма виліз огрядний літній чолов’яга в міліцейській формі.

— Швидко він, — прокоментувала Тетянка. — Схоже, усі справи кинув і примчав.

Тримаючи в руках тарілку з оладками, яку тицьнула йому Ірка, майор увійшов до кімнати. Тетянка глянула на нього з подивом. Ментівський Вовкулака виглядав незвично тихим і якимось приголомшеним. Хоч майор і вислухав розповідь дітлахів, було видно, що він просто змушує себе бути уважним, а насправді в голові в нього крутяться якісь свої, схоже, не дуже приємні думки.

Вислухавши все до кінця, Вовкулака задумливо пробурчав:

— Виходить, перевтілюєшся без власного на те бажання, без причини, і навіть не цілком. Стриматися не можеш. Зате коли спеціально пробуєш, нічого не виходить. Дивно. Дуже дивно, — по-дитячому склавши губи трубочкою, він сьорбнув чай. — Від кого завгодно очікував, але щоб Хортова кров не могла нормально перевтілюватися… Та ще зараз! Знайшла час.

— Я, між іншим, ніякого вашого перевтілення не просила! Мене цілком влаштовувало бути відьмою! — звично огризнулась Ірка.

— А ви від самого початку знали, що Ірка може перевтілюватися? — поцікавилась Тетянка. — Ще тоді, як ми вперше зустрілися? Тому й урятували нас від тих песиголовців?

— Що ж я, своїх не відчую? — знизав плечима майор. — Тільки я поки твою кров не пронюхав, ніде правди діти, думав, що ти зовсім із наших, тобто вовчиця. Характер у тебе аж надто вже підхожий.

— У мене що, поганий характер? — образилась