Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

class="p1">Позаяк, дослідивши спогади європейського лицаря Гілльбера де Ланноа, ми дізналися, що руський (український) князь Гедігольд та Василь Красний були однією особою (це повністю приховували російська та польська історичні науки, і таке приховування було свідомим), то маємо повне право заявити — Василь Красний Галицький-Острозький був не тільки представником Великого князя Вітовта на Поділлі, він був князем-володарем Поділля і вирішував питання надання земельних наділів на своїй землі до тих пір, поки цей край не загарбали поляки. Земельний акт Ходку від 29 липня 1428 року не міг бути винятком. Скоріше винятками з правил є пізніші польські фальшивки на подільські земельні наділи 1394–1430 років.

Щодо київських князів Гольшанських, то, передовсім, слід звернути увагу, що їх князювання в Києві збігалося в часі з князюванням Василя Красного на Поділлі. А оскільки саме родові Данила Галицького належав Київ у XIV столітті, про що свідчить знаменита європейська «Книга знань про всі королівства…», то зрозуміло, що після того, як руські і литовські православні князі відстояли перед польським королем Ягайлом право на існування своєї окремої держави, кожен із них отримав старі родові землі, окрім тих, які на 1392 рік прихопило Польське королівство.

При відновленні Великого Литовсько-Руського князівства в 1392 році і Ягайло, і Вітовт, а головне — католицька правляча верхівка Риму і Польщі, розуміли, що внутрішні чвари між католиками (поляки та литвини) і православними (русичі та литвини) були настільки серйозними і глибокими, що нова, так звана Велика Польща не мала сили на протистояння Османській імперії. Всі сили держави витрачалися на врегулювання внутрішніх проблем. Що цікаво: вирішенням міжусобних протиріч займалися і поляки, і литвини, і русичі. Чвари руйнували всі три суспільства, всі три народи. Тому й дала католицька верхівки Риму і Польщі дозвіл на новий поділ — суто Польщу та Велике Литовсько-Руське князівство. Тобто польська еліта та Польська держава виводилися з-під впливу православної частини руського (українського) етносу. «Переварити» українське населення мало Велике князівство під тиском польської та скатоличеної частини литовської шляхти. А щоби провладна українська князівська верхівка на випадала з-під влади польського короля та католицької церкви, руських князів наділили раніше їм належними землями (уділами) та відновили серед їхніх родів ієрархію. Для цього старійшину роду галицьких князів — Федора Галицького (Острозького) — призначили другою, некоронованою, особою в князівстві. Що й засвідчив європейський лицар Гілльбер де Ланноа в 1421 році. То вже завдяки князю Федору Галицькому (Острозькому) його син Василь Красний, якого поляки та московити йменували Гедігольдом, отримав у володіння Подільське князівство, а син одного із старших братів Федора, які в українській історичній науці йменуються князівським родом Гольшанських, отримав у володіння удільне Київське князівство. І ще невідомо, чи належали знамениті київські князі Олельковичі до роду литовського князя Ольгерда. На мою переконливу думку, князі Олельковичі теж належали до великого роду Данила Галицького. І не тому, що автор так уважає. Ні! Цьому є досить-таки оригінальне свідчення в українській історичній науці. Послухаємо:

«…Гольшанські зійшли з політичної сцени Київської землі, де їх у 1440-х рр. заступили нащадки Володимира Ольгердовича (те, що київський князь Володимир був сином Ольгерда, є тільки припущення, запозичене у московитів. — В.Б.), котрі всіляко наголошували на «отчинності» власного статусу, плекаючи уявлення про свою династичність. Ці пропаговані ними уявлення нині становлять одну з аксіом вітчизняної медієвістики; натомість цілковито ігнорується факт безперервного князювання у Києві в першій третині XV ст. Гольшанських… Гольшанські разом із нащадками (князя. — В.Б.) Володимира… записані до Печерського пом’яника під рубрикою «Пом’яни, Господи, князей наших великих»; і перших, і других названо київськими «отчичами» в літописній звістці … 1481 р.» [44, с. 196].

Якщо князь Ольгерд вперше зі своїм військом прийшов до Києва у 1362 році, то, зрозуміло, що у 1440 роках ні нащадки князя Володимира, так званого Ольгердовича, ні князі Гольшанські не мали права величати себе «отчичами» Київської землі. Звернімо увагу, у пом’янику не наведені обов’язкові для православної релігії імена предків, що зайвий раз свідчить про втручання до давнього тексту. Крім того, в цьому історичному документі є ще одна заковика, яку неможливо пояснити серйозними доказами, якщо роди Гольшанських і Олельковичів не належали до князівської родини Галицьких. Ось ці слова:

«Пом’яни, Господи, князей наших великих». Великими Київськими князями були тільки особи з династії князів Галицьких, а католицький рід князя Ольгерда взагалі не міг поминатися у споконвічному православному монастирі. Я не думаю, що православні священики могли допускатися помилок в церковній службі.

Та повернімося до Поділля. Не викликає сумніву, що після Синьоводської битви 1362 року Подільська земля дісталася братам Коріатовичам, оскільки Великий руський (український) князь Дмитро Галицький зі своїм сином Данилом у ті часи переймалися здебільше захистом своїх земель на Волині та Галичині. Тому впливали на рішення Ольгерда надзвичайно мало. Хоча якісь домовленості існували. Можливо, такою домовленістю й була доля Київської землі, яка повернулася до особистих володінь роду князів Галицьких. Якщо хтось із сучасних істориків думає, що відбувалося звичайне завоювання руських (українських) земель литовським князем Ольгердом, то він глибоко помиляється. Населення завойованої землі у всі часи, у всіх народів ніколи не поводило себе так, як на Поділлі чи Київщині.

Не будемо переповідати, як правили Подільським князівством брати Коріатовичі з 1362 до 1394 року. Цей матеріал більш-менш досліджений українською історіографією. Хоча слід пам’ятати — переважна більшість польських ділових паперів тих часів є звичайним фальсифікатом. Особливо — документи на власність. Тож не всі висновки українських офіційних досліджень є достовірними.

«Брати Коріатовичі не присягнули на вірність королю (Ягайлові. — В.Б.), королеві (Ядвізі. — В.Б.) та Короні Польській» [45, с. 59].

Так стверджує сучасний історик, і його підтримує українська наукова думка. Але та ж таки наукова думка чомусь не хоче помічати один дуже простий факт: як свідчать польські історики Станіслав Кутшеба та Владислав Семкович у своїй фундаментальній праці, присвяченій унії між Короною Польською та Великим князівством Литовсько-Руським «Akta unji Polski z Litwa 1385–1791» похід на Поділля відбувся тільки після відновлення Великого Литовсько-Руського князівства та призначення його володаря-князя Вітовта, тобто — пізніше 1392 року. Ми пам’ятаємо, що у війську згаданого князя 80 % становили руські (українські) хоругви. А отже, маємо цілковиті підстави вважати: 1394 року Поділля звільнив від Коріатовичів князь Федір Галицький (Острозький) переважно зусиллями своїх воїнів. Але, за твердженнями польських королівських хроністів, Подільське князівство після того перейшло до рук короля Ягайла, котрим нібито володів з 1394 до 1411 року, після чого, на знак вдячності Вітовтові за допомогу в Грюнвальдській битві, повернув ці землі назад. А вже Вітовт у 1411 році призначив старостою (тимчасовий правитель) невідомого