Читати книгу - "Сторожова застава"

— Є біля Горошина дерево, громом прибите. Верхів'я в нього, як місяць-молодик. От звідсіля на те дерево й треба напрямок брати. Це зараз. Згодом інші напрямки з'являться.

— То ти що — протоки перекриваєш?

— Потрошку, — визнав дід. — У нас багато плавучих острівців.

— А я візьму й відсуну його...

— А куди й наскільки — знаєш? Штовхнеш не той острівець чи не туди — і замість Римова опинишся біля гирла Портяної. Або взагалі заберешся в таку трясовину, що до кінця життя з неї не виберешся.

— Темне діло, — зауважив Добриня і почухав потилицю. — І хто ж його таке надумав? Чи не ти?

— Не зовсім. Це Печенігова робота. Ну... та й ще дечия.

— Знову темниш, Овсію, — похитав головою Добриня, — чув я про твою дружбу з дідьком болотяним.

— Ну й добре, коли чув, — нагороїжився дід. — І нічого про це балакати.

— Ох, і їжакуватий же ти, старий друже, — засміявся Добриня. — Яким був, таким і зостався. Ну, гаразд, досить про болото. Краще подумаймо про те, як дізнатися, кудою підуть половці.

— А що чути від ваших вивідників? — поцікавився Муровець.

— У тому то й біда, що нічого. Схоже, їх викрили.

І тут подав голос Олешко.

— А що, коли їх обвести навколо пальця? — запитав він.

— Кого, переяславських вивідників? — ущипливо поцікавився дід Овсій. — Здається, це й без тебе вже зробили.

— Вічно б вам, діду, присікуватися! — образився Олешко. — Я про половця кажу. Треба зробити так, щоб він повірив, ніби ми подалися кудись на Лубни. Або в інший бік — на Воїнь, ближче до Дніпра.

— Так-так, — жваво підхопив Добриня. — Отже, ми рушимо нібито на Лукомль, а він швиденько через Римів — і на Переяслав. Та якщо ми зачаїмося десь неподалік і...

— Отож-бо й воно, що «і», — засумнівався дід Овсій. — Бо як ти його змусиш повірити в це?

— Будемо думати, — мовив Ілля Муровець.

— Звісно, будемо, — згодився Добриня. — А поки що потрібна розвідка. За Хорол, або й далі. Інакше не дізнаємося, що ті половці затівають.

— Я теж такої думки, — прогудів Ілля Муровець і обернувся до Поповича. — Візьми з десяток дружинників — і гайда. Треба в деякі тайники зазирнути. Може, лишили щось хлопці.

— Оце вже веселіше! — зрадів Олешко. — Тільки я хотів би взяти з собою й Мирка.

— Навіщо тобі це хлоп'я? — запитав дід Овсій. — Що, без нього не зможете вправитися?

— Все одно треба когось із малих брати, — відказав Олешко. — То нехай уже й він привчається. А заодно й оберегом нам буде. Самі ж бачите — у хлопця легка рука. З будь-якої халепи вибереться.

Дід Овсій махнув рукою.

— Ну, коли вже без нього не можете, тоді звісно... Тільки з Миланкою сам будеш домовлятися. А в Горошині не забудь зазирнути до Печеніга. Може, йому вже дещо відомо...

В Горошині

Тітка Миланка спершу й чути нічого не хотіла. Вона просто схопила ломаку і славетний у майбутньому богатир стрілою вилетів за ворота.

— Ну, що ви, — почав ображатися Олешко з безпечної відстані. — Самі ж знаєте, що такі, як Мирко, повинні супроводжувати воїнів...

— Бровко, ану візьми його, — звеліла тітка псові. Згодилася вона лише тоді, коли до неї заявилися Муровець з дідом Овсієм. Проте останнє слово залишила за собою.

— Тільки ж дивися: коли з Мирка хоч одна волосина впаде, до Римова не повертайся, — пригрозила вона Олешкові.

— Не впаде, тітко, — клявся Олешко, скоса зиркаючи на ломаку, що стояла, прихилена до стіни. — Ми тільки туди й назад. Прогуляємося трохи, та й годі.

— Знаю я ваші прогульки, — відказала на те тітка Миланка. — Але зарубай собі на носі, що я тобі сказала, чуєш?

Отак Вітько й опинився в розвідницькому загоні Поповича.

Спочатку Олешко їхав попереду і про щось безтурботно мугикав. Та одразу за Сулою підкликав до себе Вітька і тихо запитав:

— Росанка казала щось, чи ні?

— Росанка? — неуважливо перепитав Вітько. Голова йому була забита зовсім іншим, адже він оце вперше вибрався в таку небезпечну виправу!

— Еге ж. Тільки ти не подумай чогось такого... То я просто так питаю.

Вітько ствердно похитав головою:

— Казала. І, здається, не дуже добре.

— Не дуже добре? — насторожився Олешко. — Як це розуміти?

— Розумієш... вона казала, що тобі вірити не можна. Бо сьогодні ти тут — а завтра шукай вітру в полі.

— Це я — вітер? — обурився Попович. — Та чи знає вона, що я теж з Присулля? З Ромен родом. І батьки мої загинули від половців. То дідо мене ще малим вивезли аж під Ростов. Отой, що за лісами. А три літа тому там саме побував переяславський князь, то я з його дружиною й повернувся назад.

— А там що — погано хіба було? — поцікавився Вітько.

— Та як тобі сказати. Ніби й не дуже, але така нудота! Сиди і з лісів не потикайся. А тут, — Олешко обвів рукою довкола, — воля! І на мечах є з ким позмагатися... А більше вона нічого не казала?

— Та ніби ні.

— Жаль, — зітхнув Олешко і надовго замовк. Навіть висвистувати перестав.

До Горошина дісталися, коли сонце вже котилося на захід. Зустрічати Олешків загін висипали майже всі. Вітько зі здивуванням відзначив, що багато горошинців були дуже схожі на половців.

— Та вони і є такі, — підтвердив Жила, з котрим Вітько поділився своїм здогадом. — Породичалися з нашими, взялися за плуга — і вже не розбереш, де хто.

— Тоді чому вони не перебралися на наш бік Сули?

— Тісно їм у нас. А тут, кажуть, простір, воля. Вони ж кочівники.

— А коли половець наскочить? Чи він сюди не зазирає?

— Ще й як зазирає! Тоді старі з малими, як і у нас, біжать до болота. А дорослі — хапаються за меча...

А ще Жила розповів Вітькові, що неподалік від Городища пролягає Залозний шлях. Залозний тому, що увесь час ховається за високими лозами. А ще його Гречником