Читати книгу - "Як течія річки"

Якщо ми зможемо діяти так, енергія любові перетворюватиме всесвіт навколо нас. Така енергія завжди реалізується. «Час не перетворює людину. Сила бажання не перетворює людину. Любов перетворює», – сказав Генрі Драммонд.

Я прочитав у газеті про дитину з Бразиліа, яку брутально били батьки, від чого її паралізувало, вона не могла розмовляти.

У лікарні дитину доглядала санітарка, яка щодня казала їй: «Я тебе люблю». Хоч лікарі стверджували, що дитина не зможе її чути і що її зусилля марні, санітарка знову й знову повторювала: «Я люблю тебе, не забувай».

Через три тижні в дитини відновилися рухи. Через чотири тижні, вона знову заговорила й стала всміхатися. Санітарка ніколи не давала інтерв’ю й газета не опублікувала її прізвище – але її поведінка спонукає нас не забувати: любов виліковує.

Любов перетворює, любов лікує. Але іноді любов може налаштувати смертельну пастку і знищити людину, яка вирішила віддатися їй цілком. Яким же складним є це почуття, яке по суті є єдиним резоном, щоб ми зберігали собі життя, борючись, намагаючись стати кращими.

Було б безвідповідальністю спробувати визначити його, бо, як і решта людей, я спроможний лише відчувати його. Про нього написані тисячі книг, поставлено безліч театральних п’єс, створено кінофільмів, написано віршів, витесано з дерева або вирізьблено з мармуру скульптур, але митець спроможний лише передати уявлення про це почуття – але не само почуття.

Проте я переконався, що це почуття присутнє в дрібних речах і виявляє себе в найнезначущіших деталях нашої поведінки, бо необхідно завжди зберігати любов у свідомості, коли ми діємо й коли припиняємо діяти.

Взяти телефонну слухавку й сказати ніжне слово, яке ми досі не здогадалися сказати. Відчинити двері й дати ввійти тому, хто потребує нашої допомоги. Погодитися на посаду. Покинути посаду. Ухвалити рішення, яке ми хотіли відкласти на потім. Попросити пробачення за помилку, якої ми припустилися і яка не дає нам спокою. Довідатися, куди нам іти. Відкрити рахунок у квіткарки, яка важливіша, ніж ювелір. Збільшити гучність музики, коли кохана далеко, зробити її тихшою, коли вона близько. Навчитися говорити «так» і «ні», бо любов пов’язана з різними енергіями людини. Знайти різновид спорту, яким можна займатися вдвох. Не дотримуватися жодної поради, навіть тих, що пропонуються в цьому абзаці – бо любов вимагає творчої фантазії.

А коли все це є неможливим, коли вам судилася самотність, тоді пригадайте історію, яку одного разу надіслав мені читач.

Троянда вдень і вночі мріяла про товариство бджіл, але жодна не захотіла опуститися на її пелюстки.

А проте квітка мріяла й далі. Протягом тривалих ночей вона бачила небо, в якому літало багато бджіл, які опускалися, щоб ніжно поцілувати її. У такий спосіб вона втішалася до наступного дня, коли розкривалася під світлом сонця.

Однієї ночі, знаючи про самотність троянди, місяць запитав:

– Ти не стомилася від чекання?

– Можливо. Але я волію боротися.

– Чому?

– Бо коли я не розкрию пелюстки, я зів’яну.

У ті хвилини, коли самотність, схоже, знищує красу, єдиний спосіб спротиву – це залишатися відкритим.

Вірте в неможливе

Вільям Блейк написав в одному зі своїх текстів: «Усе, що сьогодні є дійсністю, раніше було неможливою мрією». Так, сьогодні ми маємо літаки, космічні польоти, комп’ютер, на якому я тепер пишу цей есей тощо. У знаменитій повісті «Аліса в Задзеркаллі» наведено діалог між головним персонажем і королевою, яка розповіла щось надзвичайне.

– Не можу повірити, – сказала Аліса.

– Не можеш? – повторила королева із сумом. – Спробуй знову: глибоко дихай, заплющ очі й повір.

Аліса засміялася.

– Не примушуй мене спробувати. Лише дурні вірять у те, що неможливе може відбутися.

– Я вважаю, тобі бракує практики, – відповіла королева. – Коли я була твого віку, я тренувалася принаймні півгодини на день: відразу після вранішньої кави я робила все можливе, аби уявити собі п’ять або шість неймовірних речей, які могли трапитися на моєму шляху, й сьогодні я бачу, що більша частина тих речей, які я собі уявляла, перетворилися на реальність. З них і та, що я стала королевою.

Життя постійно нас просить: «Повір!» Вірити, що в будь-яку мить може статися чудо, необхідно для нашої радості, а також для нашого захисту або для того, щоб виправдати наше існування. У сьогоднішньому світі багато людей вважають неможливим покінчити з бідністю, мати справедливе суспільство, зменшити релігійну напругу, яка зростає з кожним днем.

Більшість людей уникають боротьби, посилаючись на найрозмаїтіші причини: конформізм, зрілість, відчуття безглуздого, почуття безпорадності. Ми бачимо, як до нашого ближнього ставляться несправедливо й мовчимо. «Не хочу встрявати в бійку», – так ми пояснюємо свою байдужість.

Це боягузлива поведінка. Той, хто йде по дорозі духовного розвитку несе із собою код честі, який мусить виконувати. Бог завжди чує голос, який протестує проти несправедливості.

А проте вряди-годи ми чуємо такий коментар:

– Я живу з вірою у мрії, часто намагаюся боротися з несправедливістю, але мене завжди спостигає розчарування.

Воїн Світла знає, що ці неможливі битви не можна обминути, й тому він не боїться розчарувань – до того ж він знає могутність свого меча й силу своєї любові. Він категорично осуджує тих, котрі неспроможні ухвалювати рішення, намагаючись перекинути на інших відповідальність за все те зло, яке відбувається у світі.

Якщо він не боротиметься проти несправедливості – навіть, якщо вважатиме, що вона йому не до снаги, – він ніколи не вийде на справжню дорогу.

Мій іранський видавець Араш Хеждазі якось надіслав мені такий текст:

Сьогодні я потрапив під велику зливу, коли йшов по вулиці… Дякувати Богові я мав парасольку й плащ. Проте і плащ, і парасолька, на жаль, були в моєму автомобілі, який стояв далеко. Поки я біг, щоб узяти їх, я думав про дивний сигнал, який одержав від Бога: ми завжди маємо ресурси, необхідні для того, щоб захиститися від негоди, яку готує для нас життя, але в більшості випадків вони ховаються в глибині нашого серця, й тому ми гаємо тривалий час на пошук. Коли ми їх знаходимо, нещастя вже здобуло перемогу над нами.

Тож будьмо завжди готові: інакше ми або втратимо шанс, або програємо битву.

Наближається буря

Знаю, що наближається буря, бо можу дивитися в далину й бачити, що відбувається на обрії. Звичайно, мені трохи допомагає вечірнє світло – скоро сутінки, які роблять чіткішими обриси хмар. Я бачу спалахи блискавок.

Ніякого гуркоту. Вітер віє не сильніше й не слабкіше, ніж дотепер. Але я знаю, що