Читати книгу - "Морські пригоди «Зоряного мандрівника»"

– Я вчинив би так само, – сказав один із матросів, – ось лише із човном буде важче, тому що я в ньому не поміщуся. – І додав напівголоса: – Адже я не боягузливіший за якусь мишу!

Тут Каспіан скочив на ноги.

– Друзі мої! – звернувся він до екіпажу. – Боюся, ви не зовсім розумієте, задля чого ми завели цю розмову. Послухати декого із вас – так виходить, буцімто ми зі сльозами на очах вмовляємо вас пливти з нами далі. Але це ж не так. Ми, король Каспіан, а також наші августійші друзі, їхній родич Юстас, відважний лицар Рипічип та лорд Дриніан, вирушаємо на край світу й з великою радістю виберемо найдостойніших із тих, хто побажає вирушити туди з нами. Адже цієї честі удостоїться не кожен. Тому тепер лорд Дриніан та його помічник Ринс мають добряче помізкувати й після цього надати нам список найсильніших у бою, найдосвідченіших у морі, найшляхетніших у крові, найлояльніших до нашої особи, а також найґречніших та найревніших матросів. – Він зробив багатозначну паузу і продовжив: – Клянуся гривою Аслана! Невже ви гадаєте, що велика честь побачити край світу випадає всім охочим? Адже кожен, хто піде з нами, здобуде титул Зоряного мандрівника, який успадкують всі його нащадки, а на додачу до титулу – стільки землі та золота, що зможе решту життя прожити в багатстві та добробуті. А тепер ідіть. Через півгодини лорд Дриніан дасть мені список.

Серед матросів запала ніякова мовчанка. Потім вони розійшлися групками, півголосом обговорюючи слова короля.

– А поки ми попіклуємося про лорда Рупа, – сказав Каспіан, та, озирнувшись, побачив, що лорд уже тут.

Він непомітно наблизився до стола під час суперечки і тепер сидів поруч із лордом Аргозом. Дочка Раманду стояла біля нього, неначе щойно підсунула йому стілець. А сам зірка-старий стояв позаду, поклавши руки на сиву голову Рупа. Навіть у денному світлі руки зірки випромінювали сріблисте сяйво. На змореному обличчі Рупа сяяла усмішка. Він протягнув одну руку до Люсі, а іншу до Каспіана і, здавалося, збирався щось сказати. Потім усмішка його стала ще радіснішою, а на обличчі з’явилася насолода. Він глибоко й безтурботно зітхнув, схилив голову на стіл і заснув.

– Бідолашний Руп! – сказала Люсі. – Я така рада за нього… адже стільки він натерпівся!

– Краще про це й не згадувати, – докинув Юстас.

Тим часом промова Каспіана привела саме до того результату, на який він і розраховував. (Може, не обійшлося тут і без чар, які в цих місцях – не дивина.) Ті матроси, які раніше й дивитися на схід не бажали, тепер не на жарт налякалися, що їх туди не пустять. І коли черговий матрос ішов просити дозволу залишитись на кораблі, його товариші дедалі більше вагалися, бачачи, що впертих ставало щораз менше. Тому, коли відведені півгодини добігали кінця, навколо Ринса та Дриніана зібрався добрячий натовп: кожен прагнув заслужити на гарну атестацію. Незабаром по той бік майданчика лишилося троє матросів, які до того відчайдушно вмовляли інших про підтримку. А потім залишився взагалі один-однісінький, та й він, злякавшись самотності, передумав.

Коли півгодини вийшло, уся команда зібралася край стола, а Дриніан і Ринс сіли поруч із Каспіаном і показали йому список. Каспіан вирішив взяти всіх, крім того матроса, який передумав в останню мить. Матрос цей, на ім’я Міккі Страусс, провів на острові зірки-старого увесь той час, поки решта шукала край світу, і дуже про це жалкував. Він так і не зміг знайти спільної мови з Раманду та його дочкою (як, утім, і вони з ним). До того ж увесь час лив дощ, і які б наїдки не з’являлися надвечір на столі – вони не радували його: він час від часу боязливо косився на чотирьох сплячих лордів, що сиділи напроти. Коли ж відважні мандрівники повернулися, він відчув себе серед них настільки чужим та зайвим, що дорогою додому втік біля Самотніх островів на берег, поселився в Остраханстві й розповідав тамтешнім жителям небувальщини про те, як побував на самому краю світу. Розповіді його ставали щораз яскравішими й детальнішими, тож врешті-решт він повірив у них сам і жив, напевне, по-своєму щасливо, але чомусь терпіти не міг мишей…

Того вечора всі зібралися за великим столом і бенкетували до глибокої ночі. А наступного ранку, коли білі птахи відлетіли, «Зоряний мандрівник» знявся з якоря і підняв вітрило.

– Пані моя, – звернувся Каспіан до дівчини на прощання, – сподіваюсь продовжити нашу бесіду, коли зніму закляття.

І дочка Раманду всміхнулася йому у відповідь.

Розділ 15

Дива останнього моря

Невдовзі після того, як «Зоряний мандрівник» відійшов від острова Раманду, усі відчули, що за цим островом насправді починається край світу. Тут усе було іншим. По-перше, майже не кортіло спати. Їсти також не дуже й хотілося, і навіть розмовляли мандрівники тепер лише зрідка та й то чомусь упівголоса. До того ж навколо було забагато світла. Сонце, що сходило вранці над морем, видавалося вдвічі, а то й утричі більшим за звичайне. А Люсі щоранку не могла відірвати очей від величезних білих птахів, що з’являлися на сході й летіли туди, де на них чекало розкішне частування за столом Аслана. Дівчинка, мов зачарована, прислухалася до їхніх наче людських голосів, що співали прекрасну пісню на незнайомій нікому мові. А коли птахи поверталися назад, Люсі дивилася їм услід доти, доки вони не зникали на сході.

«Яка надзвичайно прозора й чиста тут вода», – подумала Люсі надвечір другого дня, перехилившись через борт та глянувши вниз.

Вода у морі і справді була прозора, мов сльоза. Там, у цій кришталевій воді, Люсі помітила спочатку маленький чорний предмет, розміром із черевичок, що плив, не відстаючи, поруч із кораблем. Спочатку їй здавалося, що він пливе по поверхні, але потім, коли кок викинув за борт шматок черствого хліба й вона вирішила, що чорний предмет ось-ось наштовхнеться на нього, цього не сталося: «черевичок» проплив нижче, раптово сильно збільшився в розмірах, а за мить знов став таким, як був.

Десь Люсі вже бачила щось подібне. Залишилося лише пригадати, де саме. Вона почухала потилицю, наморщила лоба, від старанності навіть висунула кінчик язика й нарешті пригадала. Звичайно ж! Так буває, коли дивишся з вікна потяга ясної сонячної днини: тінь від вагона мчить рівниною немов наввипередки з локомотивом. Коли потяг проїжджає повз якийсь пагорб, тінь одразу наближається й збільшується, а потім знову набуває звичайних розмірів і мчить по полях та долах.

– Це ж