Читати книгу - "Жовтий князь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Носитиму тепер. А глядіть, кара була, бо не самі люди, також і скот гинув: шкіра відставала і тріскалась. Пропадала тварина не знати від чого. Може, труїли ті, котрі були прислані в наші села – все розвалити. Вони ще гірше робили: душу моєму чоловікові струїли та багатьом, як він. Його погубили і других – через нього.
До розповіді про активіста Андрій мало прислухався, коли ж перейшла мова на розбійників, – він нашорошив слух.
Хустина, що з слідами карток, примітивши зграйку метких підлітків, оскаржила їх.
– Тут крадуть гроші. І це привіялося від чужих. Злодійства в нас не було, ніхто дверей не замикав; виходячи сім’єю в поле, поставлять коромисло до дверей – і вже прохожий бачить: нікого немає дома… Повернувсь і пішов геть. Думки тієї не було, щоб зайти і взяти щось. Як хто вкраде курку, то десять літ згадують; кажуть: он пішли онуки того, хто курку вкрав. Жили без злодіїв; аж тепер набігло їх звідкись, не встережеш нічого! – все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку.
– Так воно є, – згоджується молодша хустка. – Прислані з хати виганяють: на смерть. А злодії цього не робили.
Жінка, що в береті, згадує:
– Я чула, пригуркотів котрийсь Каганович – забира наш хліб до зернини.
– Он який! – сказала старша хустка. – Був колись один, звався Жульга; тоді хліб продрозвьорсткою вимітали і голод косив. А той прибився з Курщини, сказав: я такий; а хто він і що робив попереду, ніхто не знав того. Жила вдова поодаль від села; він і пристав до неї. Нічого не робив, а все – то одно прибудує в садибі, то друге. Людям видавалося підозріло, хоч ніхто не міг нічого доказати; так і мовчали. Тільки ж стала худоба скрізь пропадати: то коні виведено вночі, то корову зайнято в степу, восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено з хліва. І це – далеко наокруг, на якусь сотню верст; і тяглося лихо біля трьох літ.
В наших родичів добрі коні були і лошата. Їх замикано в конюшні – на шину, гвинт в одвірках ключем закручувався.
Стали примічати господарі, що все хтось наглядає ввечорі. Їм сусід сказав: глядіть, бо коло вашого двору з десяток їх вештається, – підстерігають з обротьками напоготові.
Двір на рогові стояв, і собаки були, через те злодії боялись шуму.
Один з них приходив удень і попереджував: дивіться, бо хотять ваші коні вкрасти, я чув і хто, та не знаю напевно. Ви вже бережіться, я вам добра хочу.
– Вони однакові! – сказала сусідка, що в береті. – Все нам про щастя кричать; повні вуха.
– Однакові, – згодилась оповідниця. – Той злодій хотів на коні глянути. Заходив і все поглядав на замок, куди закладається ключ: тільки туди очі й косив. Як він пішов, господар каже: отакий Потап! – і вашим, і нашим, прийшов замок обдивлятись.
Декілька ночей спати не могли, бо все кругом злодії шастали, бували не раз біля конюшні, а не одімкнули.
В інших місцях їм легко йшло: притягнуть віск і по тому розміру заказують ключ і виводять коні.
А в наших родичів свояк був коваль; він придумав ще один гвинт зверху в замку: крізь цей гвинт нарізка в ключі спершу повинна пройти, а тоді вже можна дістатися ключем до замка.
Злодії подряпали кругом – все пробували відімкнути, а секрету вгадати не змогли; так і відійшли ні з чим. Вже навесні в гнойовому кагаті знайшли наші родичі купу обротьок: то злодії покинули, відходячи.
– Теперішні розбили б конюшню, а вкрали! – сказала молодиця, що в береті.
– Тоді плохіші були, – згодилась оповідниця, – тільки ж і вони швидко бралися: кругом по селах крадіж, і нікого піймати не можна. Бо далеко відводили скот і спинялися в лісі чи інших скритих місцях, перестояти, поки йдуть розшуки. Скрізь мали своїх людей – через них крадене передавали на продаж.
– Як і теперішні. Силу мають.
– Мають, на наші голови, і ніякого замка ніхто не придумає. Все заберуть. Так і тоді; обкрадали злодії скрізь: комори, хліви, сараї, клуні, хати, мов чума якась, років з три.
Сусідка, що в береті, числячи, перебирає на пальцях:
– Теперішні – років з п’ятнадцять.
– І хтозна, чи скоро кінчиться. Хоч би вже їх…
– А з тими що було?
– Раз сторожі через ліс верталися додому, і було вже пізно. В лісі зустріли двох, що гнали четвірку волів. Поздоровались і поспішили далі. А вже як від’їхали верст на дев’ять, тоді давай питатися, чого це так пізно скот гонять? Де це видано, щоб у глупу ніч через густий ліс гнали воли. Вертаються і наганяють тих погоничів з волами і розпитують:
«Звідки це худобу женете?»
«Та он з того дальнього хутора».
«А куди?»
«На станцію женем».
«До кого?»
«Знайомі наші виїдуть на ярмарок».
Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо в погоничів: ні з тим, чиї воли, ні з тим, чому власники не самі женуть, – бо сторожі знали тих людей. Не повірили погоничам, забрали їх з волами і доставили на розслід. Виявилося: воли крадені. Головних злодіїв схопили, судили їх і вислали. Вже їх ніхто в нас не бачив.
– Хоч би й цих ми не побачили.
– Колись діждемось.
– А що ж ті менші?
– Їх зоставлено: таких, як Потап… Дарували йому, кажуть, хай сидить – цей сам не шкідливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село, став дуже пити і п’яний повісився.
Завівав сніг, мов заблуканий; куріючи, повихрився вподовж білих тротуарів. Коли ж на хвилину порідшав, тоді пронизали простір дуже хуткі окремі сніжинки. Скоро метелиця знов понесла тьмами їх, понесла їх поривами і враз побушувала так люто, що перетнула всі напрямки. З посвистом і шумом погнала морозну димряву проз сиві будинки. Втомившися, зважила в повіві плавкі цятки і повела їх просто, кладучи на заметений брук. Потім взялася часто сипати. Навіть змінила хід: війнула назад. Та миттю спам’яталась і знов помела в попередньому розгоні – рівно і страшною масою, як в обстрілі білими безважними кулями. Декотрі з них близько кружили, ніби чогось шукаючи; пороїлися сліпо і втекли в швидких течіях, мов послані до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя.
Стихла хуртовина раптово, як і схопилась; але вже було холодніше.
Знов довелося, глядівши на хлібний кіоск, жувати домашні малясники з лузгою, привезені в торбинці.
Багато опухлих: відходили від черги під паркани і опускалися на сніг – конати.
Мимо поспішають «шишки» в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жовтий князь», після закриття браузера.