Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

Я кивнула:

– Він їх дуже любить.

– Можна подивитися?

– Звичайно, – я дала йому альбом.

– Гарно, – сказав Андрюс. Його великий палець упирався в край альбому. – А ще покажеш?

– Так, – сказала я, тішачись, що в альбомі ще залишилося кілька шкіців, які я звідти поки що не вирвала.

Андрюс перегорнув сторінку. Я зняла компрес із голови Йонаса й пішла охолоджувати його в снігу. Коли я повернулася, Андрюс роздивлявся власний портрет. Я намалювала його тоді, коли пані Рімене отримала листа.

– Дивний кут, – тихо засміявся він.

Я сіла.

– Ну ти ж вищий. От мені так тебе було видно. І тіснота така була!

– То мої ніздрі тобі було добре видно, – сказав він.

– Ну, я на тебе дивилася знизу. А зараз кут буде інакший.

Я сиділа, спостерігаючи за ним.

Андрюс подивився на мене.

– Звідси ти по-іншому виглядаєш, – сказала я.

– Краще чи гірше? – спитав він.

Повернулася мама з сибірячкою.

– Дякую, Андрюсе, – сказала мама.

Він кивнув. Тоді нахилився й прошепотів щось Йонасові. І пішов.

Ми повкидали листя в окріп. Йонас випив відвар. Мама залишалася сидіти коло нього. Я лягла, але не могла заснути. Щоразу, коли я заплющувала очі, перед ними поставала картина «Крик» – тільки з моїм обличчям.

50

Йонас одужував два тижні. Ноги в нього тремтіли, коли він ходив. Говорив він майже пошепки. Тим часом ми з мамою слабшали. Адже ми мали ділити свої дві хлібні пайки на трьох, щоб годувати Йонаса. Спочатку, коли ми просили, люди ділилися тим, що мали. Але коли мороз почав глибше заповзати в халупи, щедрість заморожувалась. Одного разу я побачила, як панна Ґрибайте відвернулася й одразу запхнула в рот усю свою пайку, щойно її отримала. Я не могла її винуватити. Мені часто хотілося зробити те саме. Відтоді ми з мамою не просили харчів у людей.

Попри всі наші благання в НКВД харчів для Йонаса не давали. Мама навіть пробувала говорити з командиром. Той тільки розсміявся. І сказав щось таке, що на кілька днів маму засмутило. Продавати нам уже не було чого. Майже все, що мали, ми повимінювали в алтайців на теплий одяг. Підкладка маминого пальта обвисала, тонка, як марля.

Із наближенням Різдва настрій у нас покращився. Ми ходили одне до одного в гості й згадували святки вдома. Без кінця говорили про Кучіос – наш Святвечір. Домовилися, що Кучіос святкуватимемо в хатинці лисого пана. Той побурчав і погодився.

Ми заплющували очі, слухаючи описи дванадцятьох смачних наїдків, за числом апостолів. Люди погойдувалися в лад, кивали. Мама говорила про смачне макове молоко і журавлиновий кисіль. Пані Рімене заплакала, коли почула про вафлі й традиційне різдвяне побажання: «Дай Боже нам усім зібратися й наступного року».

Охоронці грілися горілкою і роботою. Часто вони забували перевірити, що ми робимо, і не мали охоти виходити на морозяний, кусючий вітер. Щовечора ми збиралися послухати нову розповідь про різдвяне святкування. Ми дедалі більше дізнавались одне про одного, хто про що мріє, які спогади береже. Мама наполягала на тому, щоб запрошувати на святки й буркітливу жінку. Сказала, те, що вона підписала той папір, не означає, що вона не скучила за домівкою. Падав сніг, тріщав мороз, але і праця, і холод були стерпні. Ми мали на що чекати – на маленький ритуал, який полегшував наші сірі дні й темні ночі.

Я почала красти дрова для печі. Мама весь час хвилювалась, але я її запевняла, що поводжусь обережно, а енкаведистам ліньки зайвий раз вийти на холод. Якось увечері я вийшла з хати лисого по дровину. Крадькома зайшла за хату. Почула якийсь рух і завмерла. Хтось стояв у темряві. Крецький? Моє серце завмерло… А може, командир?

– Це я, Ліно.

У темряві почувся голос Андрюса. Він чиркнув сірником і закурив: його обличчя на мить освітилося.

– Ти мене налякав, – сказала я. – Чому ти тут стоїш?

– Слухаю.

– А чому не зайдеш? Тут же холоднеча.

– Вони в хаті мені раді не будуть. Адже всі такі голодні.

– Це неправда! Ми були б тобі раді. Ми просто говоримо про Різдво.

– Я знаю. Я чув. Мене мама просить їй ці історії ввечері переказувати.

– Правда? А я, якщо ще раз почую про журавлиновий кисіль, то з глузду з’їду! – усміхнулася я. – Мене просто дрівець треба.

– Тобто ти вкрасти хочеш? – спитав Андрюс.

– Ну, мабуть, що так…

Він засміявся й похитав головою:

– А тобі не страшно, ні?

– Ні, – сказала я, – мені холодно. Хочеш, прогуляємося?

– Та ні, я краще до хати піду, – сказав він. – На добраніч.

Минуло три дні – і пані Арвідене з Андрюсом завітали й принесли пляшку горілки. Коли вони ввійшли, всі замовкли. Пані Арвідене була в панчохах. Волосся в неї було чисте й накручене. Андрюс опустив очі й заховав руки в кишенях. Мене не турбувало, що вона вбрана в чисте й не голодна. Ніхто не хотів би опинитися на її місці.

– Пропоную тост, – сказала мама, підіймаючи пляшку до пані Арвідене. – За добрих друзів!

Пані Арвідене усміхнулась і кивнула. Мама трохи відпила з пляшки й радісно зробила танцювальний рух. Ми всі приєдналися, п’ючи по маленькому ковточку, смакуючи мить. Андрюс прихилився до стіни, дивився на всіх і всміхався.

Тієї ночі я фантазувала, як би тато приєднався до нас на святі. Уявляла, як він бреде снігом, що падає на Алтай, і приходить саме в час Різдва з моїм носовичком у нагрудній кишені. Татку, швидше, просила я його. Будь ласка, не барися.

– Не хвилюйся, Ліно, він скоро прийде, – сказала мама. – Він пішов по сіно для святкового столу.

Я стояла біля вікна й дивилася на сніг. Йонас допомагав мамі в їдальні.

– То в нас буде дванадцять страв. Цілий день їсти будемо! – він прицмокнув губами.

Мама розрівнювала білу скатертину на столі.