Читати книгу - "Мистецтво мріяти. Як отримати те, чого насправді бажаєш"

Захід, а ви були Полом Баньяном[33] чи Несамовитим Біллом Гікоком[34], тоді б ви цілком могли розповісти світові про свої подвиги в епічній поемі. Але дозволити собі поскаржитись у важкі часи теж непогано. Якщо ви поясните своїй аудиторії, чого від неї хочете, вони, мабуть, здивуються: «І це все? Чому ти ніколи не казала раніше? Я завжди в душі тобою захоплювалася – тільки думала: ти така сильна, що тобі не потрібні мої зізнання!»

Як багато з того, що нам необхідне, зводиться всього лише до дозволу. Дозволу відчувати те, що ми відчуваємо, – й озвучити це. Дати всім про це знати. І з’ясувати в результаті, що наші почуття зовсім не примхливі, деструктивні чи неправильні. Вони притаманні всім людям, і ними треба ділитися.

Скаржимося на самоті

Звичайно, будуть ситуації, коли ви не зможете скаржитися вголос. Я не пропоную вам робити це, наприклад, у присутності вашого начальника, якщо тільки він чи вона не є водночас вашим близьким другом. На роботі та в бізнесі вистачає ситуацій, де треба грати на публіку – усміхатися, коли всередині все тремтить. Ви знайдете кілька корисних порад, як із цим упоратись, у розділах 9 і 10. А поки що слід усвідомити: якщо іноді вам треба бути незворушним, мов спартанець, це не означає, що ви мусите почуватися, як він. Якщо ситуація не дозволяє поскаржитися вголос, або ніхто не слухає, або ви «невиліковно» ввічлива людина з гарними манерами, ви все одно можете подумки дати волю своєму розбишаці, а також забезпечити собі уявних вдячних і співчутливих слухачів.

Можна завести «зошит важких часів».

Ідеально підійде маленький блокнотик, який зазвичай використовують секретарки, тому що вам доведеться носити його в кишені чи сумочці. Аби створити відповідний настрій, можна намалювати на обкладинці сумну, невдоволену фізіономію. Чи приклеїти фотографію завжди скорботного й зажуреного на вигляд собаки породи басет-гаунд або якогось бідолахи з обличчям, нещасним від похмілля. Але це, звісно, необов’язково. Важливо те, що ви будете писати всередині.

Коли дійдете до розділів, присвячених розв’язанню проблем і плануванню, вам не раз захочеться все покинути. Як тільки це трапляється, витягайте «зошит важких часів» і записуйте найгірші скарги, які спадають вам на думку. Дозвольте своєму шибайголові, бунтареві та вигнанцю відвести душу. Занотовуйте прокльони, зізнавайтесь у страхах, смакуйте всі свої найгірші якості та плануйте фантастичні шляхи втечі. Діють ті самі правила, як у випадку скарг уголос. Це стосується й реакції на них. Приймайте свої нарікання зі співчуттям та втіхою. Повеселіться, якщо зможете. Не аналізуйте нічого, не вибачайтеся, не пояснюйте та не сперечайтесь із собою. І передусім – не намагайтеся розв’язати свої проблеми в цьому зошиті. Це місце для стовідсоткового, абсолютного негативу. Читання цих записів розважить вас, коли все мине і вам стане краще або коли наступного разу вам буде кепсько і ви потребуватимете натхнення.

Коли надто боляче, щоб сміятися

Однак що робити тоді, коли вам так боляче, що зовсім не до сміху? Буває настрій, коли минулі поразки остаточно пригнічують, а нинішні проблеми здаються нездоланними. Це не жарт. Трапляються в житті такі складні ситуації, як втрата роботи чи кохання, що з них аж ніяк не покепкуєш. Ви посмієтеся потім. А зараз єдиний ваш клопіт – пережити це випробування з якнайменшими втратами.

Коли ви в такому стані, страждати на самоті – найгірше, що можна зробити. Вам як ніколи потрібне полегшення, яке ви отримаєте, жаліючись і нарікаючи на життя. І єдине, що вам треба від будь-кого, хто вас слухатиме, – аби вас почули!

Люди, справді здатні вислухати – спокійно, уважно, співчутливо, – величезна рідкість у нашому суспільстві. Ніхто з нас не знає, як попросити про таку розкіш, і дуже мало хто сам уміє це робити. Відомо, що існує безліч ситуацій, у яких єдине, чого ми потребуємо, – це розповісти комусь про те, як нам було важко, як ми почувалися, коли нас покинули кохані, коли хворіли діти, коли не було опалення. Ви не хочете, аби хтось розв’язав ваші проблеми. Усе, чого ви прагнете, – побачити відблиск розуміння в очах іншої людини, яка визнає, що ваш біль обґрунтований, а те, що ви пережили, – справжня проблема. Це дає вам сили йти далі. Але для того, щоб це сталося, хтось повинен слухати, тримаючи свої вуха й почуття відкритими, а рот – на замку. Чи завжди вам щастило мати такого слухача? Значно частіше вам ніби й з добрими намірами давали пораду, яку ви сердито й винувато відкидали, самі не усвідомлюючи причини («Якщо Джордж такий негідник, чому б тобі його не кинути?» – «Ні, ти не розумієш!»). Або, не знаючи, як вам допомогти, людина починає дивитись у вікно, на стелю, куди завгодно, тільки не на вас. І це насамперед стосується жінок: більшість із нас, якщо не здатні вилікувати чиюсь хворобу, не хочуть про неї чути. Це трапляється тому, що ми не знаємо: достатньо лише вислухати.

Як не дивно, чоловікам це вдається краще. Їм завжди було відомо про цілющу силу найдавнішого психотерапевта – бармена. Він нічого не робить – лише натирає келихи до блиску, час від часу хмикаючи й підтакуючи, поки його клієнт усе глибше занурюється у свою сумну оповідь за другою склянкою подвійного віскі. Тому, коли один чоловік приходить до іншого й каже: «Семе, я алкоголік, дружина йде від мене, і я втратив роботу», – Сем щиро вигукує: «Мати Божа, та це халепа!» – тобто саме те, що потрібне Джо. Але я чудово знаю, що якби Джо прийшов до мене й почав говорити: «Барбаро, я алкоголік…» – я б відреагувала приблизно так: «Господи! Що ж мені робити? Давай я поговорю з твоєю дружиною. Можеш поки пожити в моєму будинку. Я відведу тебе в лазню. Я знайду тобі роботу». Жінки вміють залагоджувати справи. Я мушу це робити. Більшість із вас також. Ми чинимо так зі співчуття – а це безсердечно! Ба більше, при цьому ми думаємо: «О, ще один усівся мені на шию!» А далі знаходимо хитрі способи змусити іншу людину розплатитися за допомогу, про яку вона, власне кажучи, й не прохала.

Тож, якщо хтось розповідає вам сумну історію своїх важких часів, значно ліпше нічого взагалі не робити й не говорити. Лише у ваших очах співрозмовник має бачити, що ви разом із ним або з нею переживаєте цю скруту, залучаючи всі сили й ресурси власної уяви та почуттів. Якщо треба щось сказати, обмежтеся зауваженнями на кшталт: «Це жахливо» або «Ой лишенько!» І все. Більше ні для чого не