Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Ще живий. Особисто Мазерен оперував його п'ять годин. Він так і не отямився. Прогнози доволі обережні. Професор сказав, що ви врятували йому життя. А що жодного посвідчення особи при ньому не виявили, ми навіть імені його не знаємо. Ви дійсно не хочете назад?

— Я можу його побачити?

— Павільйон Шарко. Палата 112.

Чоловік зі спухлим обличчям лежав у палаті на першому поверсі. Сам. У праву руку інтубована крапельниця, під'єднаний до кардіомонітора та апарата штучної вентиляції легень. Із цими бинтами довкола голови він скидався на живу мумію. Ігор переглянув медичну карту та звіт про операцію. Так собі. Він сів поряд. Гнітюча тиша й нестерпна спека заповнювали кожен закуток відділення. Він узяв ліву руку. Сіра, холодна й зморщена. Ігор спробував її розтерти, навіть хукав. Мертвотна рука злегка змінила відтінок. Здається, це тіло зовсім заплуталось, цікаво, воно взагалі бореться за життя? Що далі для нього можна зробити? Існує ще якийсь спосіб? Можливо, його врятують якісь невідомі ліки? Його кінець невідворотний? Настав його судний день? Він вибереться на поверхню чи його затягне на дно? Тієї миті до Ігоря повернулося напівзабуте відчуття двобою медика зі смертю. Ота глибинна жага воювати з кістлявою, відбивати право на життя, безбожна втіха виривати здобич з її довгих рук. Перед очима промайнули образи пальців, що в агонії вчепилися в сінник, одержимих панікою очей, нелюдських жахів, безжальних асфіксій, облич тих, кого він не зміг витягти з того світу, хто відпустив його руку під час нескінченної блокади Ленінграда, а потім на фронті; сонмища забутих жертв, які померли марно, чия кончина нічого не вартувала. Його переповнювала вісцеральна відраза, гіркота від щоразу нових безустанних поєдинків. Цей інертний чоловік, що балансував між життям і смертю, став йому найближчою людиною на світі. Побратимом. Саме тому він його й глядів. Ігор стис його руку та мовив російською:

— Присягаюсь, ти житимеш.

Зненацька він усвідомив, наскільки йому бракує рідної професії. Трохи більше ніж чотири роки. Йому що, доведеться покинути Францію, аби знову практикувати? Переїхати до Африки? Як щодо Латинської Америки? То в якій країні його диплом бодай чогось вартий? Час дізнатися про свої можливості, а не вдовольнятися сірим животінням та бездумно плисти за течією. О п’ятій зайнятися процедурами прийшла нічна медсестра. Він назвався. О шостій вона заскочила його, коли він спав у кріслі. Рука все ще в руці.

О сьомій його ненароком розбудила денна медсестра. Він подякував і зник. Повернувся під кінець дня. Якийсь час так і просидів біля коматозника. Після нічної зміни він знову прийшов і відсидів ще годину. Не випускаючи руки. Пошепки з ним розмовляючи. Він узяв собі за звичку приходити двічі на добу. Він розпитував санітарок про його стан, але відповідь завше була стабільна:

— Без змін.

Якось одна медсестра розповіла, що того дня навідувався інспектор поліції відділку Ґобеленів. Хотів був розпитати про напад. Побачив коматозника і пішов.

Ігор познайомився з керівником клініки — професором Мазереном, порівняно молодим огрядним чоловіком, що носив чудові метелики. Мазерен здогадався, що Ігор теж лікар, та засипав його запитаннями: як йому вдалось до того досконало провести плевральну пункцію? Звідки він такий? Хто він узагалі? Ігор не відповів на жодне. Запитання тут ставив він. Ніхто не міг спрогнозувати, коли чоловік вийде з коми і що тоді від нього залишиться. У нього була черепна травма, але хребет, на щастя, не постраждав. Єдине тішило: понижений артеріальний тиск удалося стабілізувати. Мазерен остерігався експериментувати з новітньою канадською технологією, що дозволяла знизити внутрішньочерепний тиск. Ігор коротко ознайомився зі статтею: на його думку, це проблеми не вирішить, бо перепона не в гіпоксії. Треба чекати. Либонь, у нього з’явиться шанс?

Ігор приходив щодня. Вивчав щоденник процедур, сідав у крісло та брав чоловіка за руку. Він переповідав Вікторові казочки, реакції клієнтів, зростання чайових, описував нові квартали, що поступово йому відкривала дорога. Готуючись до іспиту, він вивчив напам’ять путівник паризьких вулиць. Віктор порадив почати з плану метро та автобусних маршрутів, які надалі слугуватимуть орієнтиром. Його перевіряла нічна медсестра, яка виявилася вимогливим екзаменатором. Вона знала Париж як свої п’ять пальців, тому вільно пояснювала йому розташування й особливості округів. Приватні сектори і таке інше. Щойно лунав дзвоник з медсестринсько-го посту, вона хутко мчала до койки пацієнта. Сюзанн була справжня парижанка, брюнетка з високим голосом, яка все життя прожила біля парку Бютт-Шоллон. Вона теревенила без упину, рада врешті бодай із кимось побалакати.

— Не знаю, чи ти отримаєш ліцензію таксиста. Але як ні — зможеш податися до Автономного оператора паризького транспорту.

Хто б сумнівався, що шарм Ігоря зачепить і Сюзанн. Отож вона почала допитуватися про його життя загалом та про нього самого й зрештою запропонувала прогулятися в неділю містом. Він одним ударом присік усі спроби зближення. Він одружений і взагалі багатодітний батько. Ображена Сюзанн пішла геть. Наступні ночі вона проігнорувала: практично не розмовляла. А він і далі приходив, зранку і ввечері. Ігор любив лікарняну атмосферу, з усіма її запахами жавелевої води та ефіру, з її циклічним, мов у вулику, життям. О, тут було все найкраще, усього вдосталь, усе надсучасне. Але вони все одно примудрялися плакатись. Їх би на стажування до лікарні Тарновського, до речі, аж ніяк не найгіршої в країні. От тоді вони б усвідомили справжні злидні й безнадійність і нарешті перестали жалітися. Звичайно, ніхто не замислюється над власним везінням, особливо пацієнти.

— Вони не мають права нарікати, коли їм так поталанило. Це несправедливо стосовно тих, у кого нічого немає.

— Не забувайте, Ігорю, — постеріг Мазерен, — що французи — вроджені буркотуни.

Ігор отримав ліцензію з першого разу та повноцінно вступив у нове життя паризького таксиста. Віктор передавав йому на ніч свою «сімку ріженс». Увечері вони зустрічалися на майдані Нації, а вранці Ігор повертав її разом із виручкою.

Промайнуло чимало тижнів. Шанси на вихід із коми наближалися до мінімуму. Сюзанн змирилася з поразкою і знову з ним розмовляла. На її думку, він гаяв час. Чоловік не прокинеться. Він повільно піде на спад, примножаться ускладнення, і зрештою серце зупиниться. Ігор не піддавався фаталізму. На фронті він надивився нез’ясовних чудес. Він бачив успіх, що увінчував заздалегідь пропащі операції; серця, що знову починали битися; мертвих, що виповзали з братських могил. Він більше не помічав у палаті ні Мазе-рена, ані жодного іншого лікаря. Він один