Читати книгу - "Лютеція"

сливки, грушки, абрикоси, виноград і не мали срачки. Ми тріскали огірки й помідори просто з грядки, закушували немитими трускавками, підбирали з землі морву й уплітали з апетитом. Ми гризли макуху, вкрадену з воза, і крейду, жували смолу, розтоплену для асфальту, і живицю з вишень. Нас п’янили вихлипи з автобуса. Ми забігали ззаду і вдихали їх. Нам подобалися запахи бензини і взуттєвої пасти, ацетону і лаку. Ми лизькали приморожені шиби в хаті, у трамваї чи автобусі, лизали зимні мідні клямки й кульки на перилах. Ми пили щойно надоєне молоко просто з відра, поверх піни часом плавали стеблинки сіна чи соломи, але ми на це уваги не звертали. Нам робили ґоґолі-моголі з сирих яєць. Часом ми пили сирі яйка просто з-під курки. Ніхто не чув про сальмонелу.

Ми не мили рук, погладивши кицьку чи песика. Ми не мили писків, коли нас песики й котики облизували. Ми цілувалися з телятком і козенятком. Виціловували курчат, каченят і гусенят.

Ми мандрували лугами, мочарами й лісами, ласували заячою капустою, суницями, грициками, смоктали сік зі стебел, нектар з кульбаби, чебрецю та різних квіток, навіть не задумуючись, що всі ці ласощі могли обцюняти зайці, собаки й коти. Ми запихали стебла в мурашники, і коли їх мурашки покусали, облизували смачнющу мурашину кислоту.

Ми не любили яблук і черешень зі своїх садів, трускавки на чужих дачах смакували нам дужче за свої. Ми просто мусили закрадатися в сусідські сади, а то й навіть їхати на роверах в село й там драпатися на високі черешні. Інколи нас ловили й били кропивою. Ми крали колгоспну конюшину, сіно, буряки і капусту для кріликів. А бувало, що за ті свої наскоки діставали порцію солі в дупу. То колгоспний сторож стріляв зі своєї старої фузеї[12]. Потім доводилося відмочувати дупу в мидниці з теплою водою.

Ми пили пінки з пива й шампанського, таємно цмулили домашнє вино з бутлів, пробували на смак коньяк, курили скруцлі з сухого листя, з чаю і сіна. Бавилися в індіанців і курили люльку миру — насипали тютюн у ямку в землі, запалювали, пропихали крізь землю соломинки, лягали довкола й курили, не затягуючись, бо не вміли.

Улітку ми купалися в бляшаних баліях, які ще зранку наповнювали водою, щоб вона нагрілася від сонця. Раз на тиждень ходили до лазні. В одній кабінці милися тати з хлопчиками, а в другій — мами з дівчатками. А часом задля економії ще й з сусідськими дітьми.

У нас не було телефонів, тому ніхто не міг нікого попередити про свій візит, та й ми не могли. Двері в нашій хаті завше були відчинені. Сусіди приходили то за сіллю, то за сірниками, то поговорити, то подивитися єдиний на всю вулицю телевізор. Бабуся завше вбирала до телевізора хустину й чемно відповідала на привітання дикторки. Ми знали, що на обід у сусідів, а вони знали, що на обід у нас. Ми часто ходили в гості й приймали гостей у себе. З сусідами вирушали на пікніки, на річку, на гриби. Ті посиденьки за розстеленою капою з закусками і напоями неможливо зрівняти з теперішніми фуршетами.

Купаючись в озерах і ріках, ніколи не боялися ненароком заковтнути воду. В річці могли киснути годинами. Ніхто тоді не думав, що в тій воді можуть бути небезпечні речі — сики водяних щурів, корів і коней, бруди з помитих машин. Ми запихали руки в глибокі нори під берегом і ловили риб і раків, не боячись, що якась холєра нас хапне за пальці.

Ми любили спати в садку на розкладачках разом з котами. І комарі нам не докучали. Ми вибігали роздягнені взимку на мороз і качалися в снігу. Хотілося застудитися, лежати в теплій хаті й не ходити до школи. З цією світлою метою ми вдихали морозяне повітря на повні груди і їли сніг. Правда, сніг ми їли й просто так, без бажання застудитися. Сніг нас не брав. Поверталися ми з санок і нартів мокрі, як хлющ, часом з зашпорами в пальцях. Ми всі страшенно любили хворіти на застуду, але це щастя траплялося рідко. Тому таємно нагрівали градусника в гарячому чаї і з насолодою потому пили настій алое з медом і чай з трав, мужньо терпіли гірчичники і не менш мужньо сьорбали гаряче молоко з содою і маслом.

Ми стрибали з дерев, з повіток і хлівів з парасольками або без. Гойдалися на гілках і молодих деревах, переходили, зажмурившись, вузенькі кладки. Ми не боялися ні висоти, ні глибини. Цей страх прийшов значно пізніше. Ми провалювалися під лід і у вигрібні ями, падали на паркан з ровера, роздирали колючим дротом руки, ноги й обличчя.

Ми тягли з хати старі лахи, коли чули торохтіння возу лахмітника, а він нам давав за них глиняні свищики й дерев’яні деркачі. Ми обступали точія ножів і слухали, як дзижчить його станок. Ми визволяли з кліток собак, яких упіймали гицлі.

Ми любили велелюдні ярмарки за містом. Одного разу мені дали батьки три карбованці, щоб я купив собі ласощі, а я купив за них поросятко. Разом із мішком. І треба було бачити, як я ніс того кувікаючого лантуха на плечах, убраний у чистеньку білу сорочечку.

Ми робили збитки — перетягали вечорами вулицю нитками, серед ночі кидали кицьку в чиюсь відчинену кватирку, забивали цвяхами хвіртку, писали на парканах «Фантомас» і чіпляли до авт бляшанки, аби вони торохтіли. Ми запихали соломинки жабам в дупу й надували їх.

У піонерських таборах нам доводилося співати «Взвей тєська страмі сі нієночі, мипі анєри — де тіра бочіх», хоча наші батьки «рабочімі» не були.

Ми мали дитинство, якого тепер не має ніхто.

Розділ дев’ятий

1987. Станіславів—Софіївка

1

Тата я бачу ще зоддалік, він сидить у плетеному кріслі на подвір’ї, сонце його огріває, руки сперті на паличку між колінами. То паличка ще мого діда, з якою той любив прогулюватися. Поруч кілька газет. Тато усміхається, підводиться з крісла та веде мене до хати, щоб я перекусив, а відтак поїдемо до Ізьового помешкання. Заки я їм, тато збиває в мильниці піну, накладає її на обличчя й починає голитися своєю старезною бритвою, надимаючи