Читати книгу - "Час великої гри. Фантоми 2079 року"

проспектом Суздаля — вулицею Леніна, перетворили шлях, яким мали йти почесні гості, на суцільне болото. На щастя, делегація з Києва зупинилася неподалік Кремля — в одному з затишних п'ятизіркових готелів «Соломонія» в Посаді. Вранці 26 лютого рівно о 10.45 «Козак Мамай», супроводжуваний чорнобильцями та опричниками, під'їхав до головного входу собору урочисто прикрашеного різнокольоровими лампочками: у місті було встановлено два десятки локомобілів, переважно перероблених зі старих музейних паровозів, які гуркотіли на півночі, біля Ризоположенського монастиря. Електрики вистачало. Сам собор вирізнявся якоюсь небесною, журливою красою своїх ще домонгольських стін і ліній, своєю п'ятиглавою смиренною блакиттю цибулин, укритих золотими зірками. Цей собор, ідея якого була перенесена з Чернігова, втратив візантійську пиху, пристосувався до вбогих північних краєвидів. Наче прочитавши Гайдукові думки, митрополит Ізидор неголосно промовив:

— Здрастуй, внуче київський, правнук царгородський.

І перехрестився.

М. В. Гоголь (Твердохліб) був улещений увагою до себе суздальського люду (бо і справді чимось нагадував свого великого полтавського земляка — особливо носом, правда, більш м'ясистим і роздобрілим у довоєнний час на академічних харчах і на нескінченних бенкетах дисертантів) — вартові при вході уважно звіряли його перепустку з біометричними даними, не вірячи, що сам Гоголь приїхав до них з далекої Хохландії — і тому Микола Васильович утримався від історичних коментарів на теми синергізму та антагонізму цих земель з київською вітчизною.

В соборі стояли довгими рядами дубові лавки, куди проводили гостей розпорядники, що працювали під пильним наглядом полковника дипломатичних військ Родіонова–Дюбуа: він привітно махнув граціозною ручкою Гайдуку. Сіли в лівому секторі, неподалік іконостаса, там, де були зарезервовані місця членам іноземних делегацій. Праворуч залишалися ряди для бояр та духовенства.

Собор зсередини був так само зворушливо–наївний, зосереджений на несуєтній молитві, як і ззовні. Темно–вишневі, розмальовані золотими та зеленими рослинними орнаментами, древні стіни були позбавлені купецької аляпуватості постсовєтського православного відродження та нафтогазового гламуру XXI століття, а ікона Рубльова «Богоматір», що висіла в центрі іконостасу притягувала до себе погляди присутніх, немов чисте джерело прозорої питної води, яке кличе до себе спраглих: Младенець зворушливо обіймав Матінку за шию, поклавши праву руку їй на груди, і всі ці пригаслі, могутні в своєму спокої кольори — ясно–червоні, чорні, вохряні, золотисто–осінні — здавалося, освітлювали Велику Темряву зігрівали душі людей, споконвіку звиклих до концтабірних холодів.

До митрополита Ізидора підійшов, прошелестівши крізь заповнені ряди, полковник Родіонов–Дюбуа і спитав, чи зміг би владика своєю проповіддю і молитвою за нового російського царя освятити церемонію, враховуючи історичну роль Києва як другого Єрусалима слов'янських земель. На що Ізидор дипломатично відповів, що він не патріарх Київський і ніхто не давав йому повноважень на таке представництво. А молитися за молодого царя він небезпремінно буде.

— І що цікаво, — поділився своїми спостереженнями з супутниками Ізидор, — ніде тут я не бачу і сліду символіки смертохристів, яка оскверняє православні святині. Хоча Басманов — головний деміург цього дійства — є палким прихильником смертохристів. Це він породив Сансизбаєва. З чого я роблю висновок, що проект смертохристів був призначений спеціально для України, для руйнування і компрометації основ нашої віри, для поділу вірян й для розпалювання між ними ненависті.

На подіумі перед олтарем стояло десять тронів, посередині — найбільший, золотий, прикрашений темно–червоними рубінами. Гайдук упізнав трон, на якому возсідав Басманов, приймаючи його в своїй чернігівській резиденції.

Тим часом міністр імператорського двору граф Буйський оголошував імена високопоставлених гостей, що заповнювали собор:

— Его высочество принц Уэльский Джонатан, лидер лейбористской партии Объединенного Королевства Великой Британии, его высочество наследный принц Датский Гамлет, партия зеленых Дании, его выс…ство герцог Вюртембергский, его… принц Саксонский, великий князь Черногорский, его сиятельство, специальный посланник Поднебесной народно–демократической империи, генерал–губернатор дальневосточных и восточноуральских территорий посол Ли Хунчжан…

При цьому урочисто були внесені жовті прапори з червоними, мов полум'я, драконами.

— …принц Неаполитанский Сальваторе–Сарно Четвертый…

Гайдук згадав це ім'я — воно не раз звучало в донесеннях ВІРУ, це був керівник неаполітанської каморри, який замовляв у Керчі підводні міні–човни для транспортування наркотиків. Звучали і прізвища видатних російських аристократичних родів: Боліцин, Бодунов, Будін, Бужков, Буданов, Бедмедєв, Буйський, Бенкендорф, Байден, Багров, Браудер, не кажучи вже про Басманова. Нескінченною чередою йшли титуловані особи, які переважно нікого і нічого не представляли, зате хизувалися своїми титулами, як старі олені — важкими рогами. Але з–посеред пишних титулів, звань, рангів і посад два прізвища привернули особливу увагу Гайдука:

— барона Буковинського, Подільського, Гомельського, Смоленського, графа Марбурзького, члена Світового уряду в Локарно (Швейцарія) Фрідмана, який увійшов до собору у великій хутряній гостроверхій хасидській шапці, не скинувши її, чим викликав загострення антисемітських почуттів серед православного люду

— і виконавчого менеджера скандинаво–руської благодійної організації «Вовки Півночі», високодостойного ярла Святополка Рьонгвальда — особистого представника конунга Фенрира Сьомого.

Гайдук не повірив власним очам: позаду в третьому ряду всівся колишній братчик Спасо–Дніпровського козацького братства Святополк, його рятівник — довгов'язий скандорус з холодно–блакитним поглядом і впалими щоками, що заросли світлою щетиною. Перед початком основної частини коронації Гайдук устиг по геджету закритого зв'язку дати наказ Невінчаному взяти з собою Мармизу та Іваненка і підійти якомога ближче до собору — рівень їхніх перепусток (охорона VIP) дозволяв це.

Тимчасом голографічні, об'ємні, лякаюче живі постаті–фантоми дев'ятьох найвидатніших царів Росії вийшли на подіум і розсілись на тронах.

Іноземні гості, бояри у високих шапках, схожих на ведмежі папахи англійської королівської гвардії, що зайняли правий сектор собору, православні ієрархи, купці та опричники, пройняті містичним трепетом російської історії і вічною магією влади, вгадували — хто є хто серед привидів минулого: всі погляди негайно схрестилися на тіні Сталіна, який сів зліва від трону нового царя. Сталін був у світло–голубому маршальському мундирі (тут Гайдук прокляв Богошитську за вибір майже такого ж самого кольору генеральської уніформи, прокляв і себе, що спокусився на цей мундир, проміняв темно–зелений колір офіцера ВІРУ на це небесне одіяння, fucken old fart); Сталін спокійно розпалював люльку не звертаючи на зал жодної уваги. Мало хто помітив, що винесли також голову Леніна в скляній призмі, оголосивши, що це — подарунок науково–дослідного мавзолею; голову поклали на крайній правий трон. Серед символів історії були Іван Грозний, Петро Перший, Катерина Друга (Гайдук не знав, що вона була така товста, нагадавши йому чимось Зару), Ніколай Перший та Ніколай Другий, якого всадовили по праву руку його молодого спадкоємця. В ході цього перформансу стався смішний інцидент: одним з останніх на подіум ледве видерся якийсь віртуальний ліліпут з колишніх хазяїв Росії й хотів зайняти місце поряд зі Сталіним. Стара,