Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."

(Але, якщо добре подумати, стає очевидним, що така відповідь нетипова для шефа. Вона радше для молодшої людини, яка приєдналася до них пізніше — не набагато старшої за В. — більш діловитої. Такої, як той, хто відрекомендувався йому в коридорі: «Перепрошую… я — Фоєрбах!»).

Він був вдячний шефові за дуже літературну ідею: одному з його персонажів спало на гадку самому встановити час свого народження. Ця фігура несподівано була перенесена до великого міста й раптом відчула, що змінилась — перша весняна злива, що почалася вночі, змила спогади цієї фігури про її колишнє життя в богом забутій провінції. Щоб його не звинуватили в прозорих аналогіях до свого минулого, В. прописав спогади свого вигаданого персонажа про його життя в печері. Його персонаж животів у якомусь бункері, що залишився після недавньої війни. Про той бункер ніхто більше не знав. Він сховався під руїнами, в низині між околицею міста й розлогими лісами, що простяглися на схід… Ці декорації' також були запозичені з реальності, але вони принаймні справляли враження вигаданих, — казав собі В., — і достатньо віддалених, щоб його персонаж лише вночі міг залишити свою печеру й вирушити до міста. Годинами цей химерний тип вслухався в незнайому мову, що здавалася йому бурмотінням, під освітленими вікнами домівок, витріщаючись із темряви на світло… І боязливо вирячував очі, якщо хто-небудь робив жест, що вказував на вулицю — йому здавалося, що це вказують на нього.

Бо там, у домівках, люди не були терплячими до фантомів, які стояли на холоді й прислуховувалися. Люди не співчували привидам, що тягнули свої голови з туману до світла. Вони не жаліли тіней, що принюхувалися до пахощів, які линули крізь щілини в дверях…

На цьому місці він зупинився й спитав себе, чи не вгадується він сам в образі цієї примари, — якщо, звісно, знати дещо про його минуле. Але хто міг про це знати, — він сам майже не знав нічого. А ця примара вже давно жила в його писанині — й там, у маленькому містечку, теж… Цю думку слід було чимось підкріпити: його колишнє життя було фантазією на папері — й мало нею залишатися; інші думки слід було поступово проганяти від себе. Слід було якомога частіше повторювати: Той Я, що був раніше, — то була вигадана фігура… І можна було припустити, небезпідставно, що шеф погодився б із таким поглядом! — Спогади В. були достатньо інформативними: «Я», який раз у раз підводить голову над столом… І коли світло кухонної лампи починає проникати йому просто в мозок, і реальність повертається в його думки, то перед ним неминуче постає питання: де я щойно був? Звідки я щойно повернувся? По яких вулицях блукав, під яким вікном ховався, щоб підслухати інтимні розмови чужих людей… Ах, усі ці голоси загубилися в тумані. — Питання було безглуздим, він спав у обіймах щільного туману з літер (Таке було насправді? Шеф відповів би Так.)… Прихиливши чоло на товсту купку паперів, поринувши в хоровод слів та речень, упродовж цілої зими слухаючи лише голоси своєї уяви…

Питання були безглуздими… Лише в своїх історіях він слухав їх усі! Але він ніколи не слухав себе! Тепер настав час… тепер він міг підслухати того шпигуна, якого породили уривки його тексту, тепер він сам піде за цим проектом самого себе, обійнявши самого себе, за цим сновидою, що блукав у тумані на краю міста, всю зиму обдурений сном, і прислухався до фальшивого шелесту паперів…

Подекуди він підслуховував під своїми дверима…

І завжди не мав сили подивитися, хто це дзвонив. Лише один-єдиний раз він піднявся, схопив незакінчений рукопис зі столу, згорнув його, перетворивши на вузьку, довгасту смужку, і сховав у щілину в оббивці червоного крісла. Зробив собі між бильцем і сидінням таємне сховисько… Потім у двері перестали дзвонити, він прислухався, чи не подзвонять ще раз, але ні… Увечері він заснув, але потім знову скочив: хтось подзвонив ще раз… Йому це лише причулося. — За ліжко в кімнаті правила так звана кушетка з червоного плюшу, в таких же плямах, що й червоне крісло. Треба було докласти зусиль, щоб не помічати темних, трохи липких смуг, що прикрашали боки кушетки (звісно, на ній тривалий час спали без білизни), тому по змозі він спав у кріслі, витягнувши ноги, поклавши їх на дерев’яний стілець, що стояв перед кріслом. Частіш за все він не роздягався, йому це було неважко (доволі часто доводилося так спати під час нічних змін у котельні), тому він звик пити багато алкоголю в першу половину ночі, коли писав. А часом він у схожій позі спав і на кушетці: на боку, напівсидячи, зберігаючи рівновагу, під потилицю поклавши подушку, схрестивши руки на грудях або затиснувши їх між стегнами, підібравши під себе ноги, іноді підтягнувши їх майже до живота — це було, як він вважав, позою ембріона незадовго до пологів (не дивно, казав він собі, що йому сняться сни про пологи)… І кожного разу, коли дзвонили в двері, він займав цю нерішучу позу, або ще дужче коцюрбився: тому що його першою думкою завжди було, що там, за дверима, стоїть довгов’язий… Йому здавалося, що це прийшло до нього його колишнє життя. — У двері стабільно дзвонили лише один раз, другого разу не було, а це типово для «випередження», тому що він дужче боявся, ніж любив батьківщину (так його охарактеризував шеф)… На початку свого перебування в Берліні В. не міг позбутися дивного передчуття, що довгов’язий одного дня з’явиться. Диво, — казав він собі, що цього ще не відбулося. — Чомусь тривалі злидні спричиняли жах у цій грі — саме тому, що він здавався, на перший погляд, таким невинним… Він лише передавав погану звістку… Очевидно, шефові також було від нього не по собі. Страх завжди обов’язково був присутнім у цьому шоу, мав бути достатньої сили, — і він міг швидко обирати собі нового адресата. — В. думав про те, щоб зробити «випередження» фоновою фігурою в своїй історії, яка могла несподівано з’явитися будь-коли… У своїй уяві він бачив, як довгов’язий виділяється з натовпу, наприклад, із залізничного мосту, а промені сонця перетворювали високу струнку постать на туманний силует, доки… не настане час, коли ця задовга тінь не почне переслідувати персонажа Я…

З німецької переклала Олена Бєлозьорова