Читати книгу - "Ілюзія Бога"

Не буду зараз розглядати решту з шести величин Ріса. Висновок для всіх них однаковий. Їхні реальні значення розташовані в числовій зоні Золотоволоски, за межами якої життя неможливе. Як все це пояснити? Як і попереднього разу, в нас є дві відповіді: одна — від теїстів, інша — антропний принцип. Теїст стверджує, що, коли Бог налаштовував світ, він виставив усі основоположні константи на зону Золотоволоски, щоб могло виникнути життя. Приблизно це мало такий вигляд: Бог мав під рукою шість регуляторів, які можна було крутити, налаштовуючи на різні значення, і він виставив їх усі на значення, що входять у зону Золотоволоски. Як і раніше, теїстичне пояснення глибоко незадовільне, позаяк воно не пояснює існування Бога. Бог, здатний вирахувати оптимальні значення шести констант, щоб вони потрапляли в зону Золотоволоски, щонайменше так само малоймовірний, як і гармонійна комбінація значень цих констант, тобто — вкрай малоймовірний. Таким чином, теїстичне пояснення повертає нас до того, з чого ми починали — до проблеми надзвичайно низької ймовірності. Воно не просунуло нас ні на крок на шляху розв’язання проблеми. Тому не бачу жодних варіантів, крім відкидання цього пояснення, хоч не можу не дивуватися, що так багато людей не помічають його проблемності та щиро вдовольняються аргументом про Бога, який крутить регулятори констант на панелі керування.

Можливо, в психологічному плані ця дивовижна сліпота пов’язана з тим, що більшість людей, на відміну від біологів, не достатньо ознайомлені з теорією природного добору та її здатністю приборкувати неймовірність. Дж. Андерсон Томсон зі свого професійного погляду еволюційного психіатра вказав на ще одну можливу причину — притаманну нам усім психологічну схильність до персоніфікації неживих об’єктів як суб’єктів дії. Томсон стверджує, що ми більш схильні помилково прийняти примару за грабіжника, ніж грабіжника за примару. Ціна фальшивої тривоги — лише трохи змарнованого часу, тоді як проґавлена реальна небезпека інколи може коштувати життя. У листі до мене він висловив припущення, що наші давні пращури були головною небезпекою один для одного в своєму довкіллі. «Від них ми успадкували схильність автоматично припускати (або навіть боятися), що за всім стоїть людський намір. Нам важко уявити які-небудь інші причини, крім людського втручання». Тож цілком природно, що ми вигадали й божественний задум. До привабливості «суб’єктів» я повернуся в п’ятому розділі.

Біологи, будучи краще обізнаними зі здатністю теорії природного добору пояснювати виникнення малоймовірних утворень, не схильні вдовольнятися теоріями, які повністю ухиляються від проблеми неймовірності. Теїстична ж відповідь на загадку неймовірності — чистісіньке ухиляння, та ще й у колосальних масштабах. Вона не просто перефразовує проблему, а роздуває її до гротескних розмірів. Тож перейдімо тепер до антропної альтернативи. У найзагальнішому вигляді вона полягає в тому, що обговорювати таке питання можливо лише у всесвіті, здатному породити нас. Таким чином саме наше існування неминуче означає, що основоположні константи фізики вишикувані в своїх відповідних зонах Золотоволоски. Різні фізики пропонують різні варіанти антропного розв’язання загадки нашого існування.

Найбільш прямолінійні стверджують, що шість регуляторів констант узагалі не можуть змінювати свою позицію. Мовляв, коли нарешті з’явиться довгоочікувана Теорія всього, ви­явиться, що шість основоположних констант залежать одна від одної або від чогось іншого, ще нам не відомого, а поки що ми ще не здатні зрозуміти їхнього зв’язку. Може бути, що всі шість констант мають не більше свободи варіюватися, ніж відношення довжини кола до його діаметра. Таким чином, стане зрозуміло, що всесвіт інакше й не може бути побудований. Тож не потрібен буде й Бог, щоб поставити регулятори в правильну позицію, бо й самих регуляторів не буде.

Інших фізиків (серед них і Мартіна Ріса) не вдовольняє таке пояснення, і я з ними згоден. Цілком можливо, що існує лише один можливий варіант налаштування всесвіту. Але чому цей єдино можливий варіант виявився підлаштованим під нашу подальшу еволюцію? Чому цей варіант виявився таким, наче (за словами теоретичного фізика Фрімена Дайсона) він «наперед знав, що ми з’явимося»? Філософ Джон Леслі провів аналогію з чоловіком, засудженим до смерті через розстріл. Існує ймовірність, що всі десятеро виконавців смертного вироку не влучать у жертву. Згадуючи цю подію, уцілілий злочинець зможе порадіти своєму щастю і сказати: «Ясна річ, вони всі схибили, бо інакше я б зараз про це не згадував». Але, звичайно ж — і за це йому можна вибачити, — він шукатиме причину промаху, розмірковуючи, чи не були виконавці підкуплені або напідпитку.

На це заперечення можна відповісти припущенням, яке підтримує Мартін Ріс, про множинність всесвітів, які, наче бульбашки в піні, співіснують у «мультивсесвіті» (або «мега­всесвіті», як пропонує називати його Леонард Саскінд30). Закони й константи кожного з них (наприклад, видимого нам всесвіту) — лише окремі випадки. Загалом же в мультивсе­світі існує велика кількість альтернативних комбінацій законів і констант. І тут знову набирає чинності антропний принцип, який пояснює, що ми неодмінно маємо бути в одному з (мабуть, дуже нечисленних) всесвітів, своєрідні закони яких сприятливі для нашої еволюції, а отже, дозволяють ставити питання, над яким ми зараз сушимо голову.

Розмірковування над подальшою долею нашого всесвіту дали поштовх появі однієї оригінальної теорії мультивсесвіту. Залежно від значень чисел на кшталт шести констант Мартіна Ріса, наш усесвіт може безкінечно розширюватися, досягти якоїсь стабільної рівноваги й зупинитися або ж почати скорочуватися, що призведе до так званого «Великого стискання». Деякі моделі великого стискання передбачають, що всесвіт потім почне нове розширення — і так без кінця-краю, здійснюючи повний цикл приблизно за 20 мільярдів років. Згідно зі стандартною моделлю нашого всесвіту, час розпочався разом із появою простору під час великого вибуху близько 13 мільярдів років тому. Модель циклічних великих стискань уточнює це твердження в такий спосіб: наш час і простір справді виникли під час великого вибуху, але це був лише останній із довгої черги великих вибухів, кожний із яких наставав після великого стискання, в якому гинув попередній всесвіт. Нікому не відомо, що відбувається в сингулярностях на кшталт великого вибуху, тож може бути, що закони й константи кожного разу встановлюються наново. Якщо космічний акордеон вічно грає свою мелодію «вибух-розширення-скорочення-стискання», то ми маємо справу не з паралельною, а послідовною версією мультивсесвіту. І тут знову нам у пригоді стає антропний принцип. З усіх всесвітів, які були в цій послідовності, лише в дещиці «циферблати» панелі керування налаштовані на біогенетичні умови. Звісно ж, нинішній усесвіт належить до цієї дещиці, бо інакше нас у ньому не було б. Останнім часом послідовну версію мультивсесвіту стали вважати менш правдоподібною, ніж раніше, бо нові відкриття поставили під сумнів модель великого стискання. На сьогодні більш імовірно, що наш все­світ приречений безкінечно розширюватися.

Ще один теоретичний фізик на ім’я Лі Смолін запропонував промовисто дарвінівську версію теорії мультивсесвіту, в якій поєднав елементи послідовних та паралельних всесвітів. Головна ідея Смоліна, викладена в книзі «Біографія все­світу», полягає в тому, що нові всесвіти народжуються з батьківського всесвіту не в результаті повноцінного стискання, а в локальний спосіб — із чорних дір. До цього Смолін додає елемент спадковості: основоположні константи кожного новонародженого всесвіту успадковуються від батьківського всесвіту, але з незначними