Читати книгу - "Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських"

О, тут романтики – хоч греблю гати! Але ж яке тямуще! Здогадалося, що їй так подобається старий парк! Міг би й не підписуватись: і без того впізнала б!

Взагалі-то проти Сашка нічого не мала. Зрештою, в усьому, що зроблено, його заслуга чималенька… Але як уявити, що ходить із ним попідручки старовинними алеями!.. Вже якщо не пішла з Вадимом…

Тиняючись квартирою, не без остраху поглядала з балкона донизу, на ріг будинку. Що скаже, коли той прийде? А таки ж прийде, бо слів на вітер не кидає! А якщо Вадим їх зустріне? Знову скаже: "Бомжик!" А якщо Ірка?..

Закінчилося тим, що плюнула на все і… вирушила до парку сама! Посадила в кошик Чорнобілку і прихопила книжку для розради самотньої душі.

Виходячи з під'їзду, застала в дворі гармидер. Мешканці нижньої квартири повернулися з Москви і тепер носили речі з таксі. При цьому весело перемовлялись із бабою Валею.

Виявляється, баба таки написала їм, щоб шукали нову доглядачку. А вони раптом вирішили… повернутися! Покинули Москву, заробітки…

– Чогось так захотілося додому! – щебетала сусідка бабі Валі. – Раніше звідси щось наче гнало в світи. А тепер навпаки – назад тягне!

Погулявши парком, додому не поспішала, тож дійшла до оселі Валентинового сина. У двір ніхто не виходив. З вікон теж нічого не чути. Аж навпроти замаячіли дві постаті: Валентин із сином звідкись поверталися.

– А він йому я-а-ак дав! – дзвінко щебетав до Валентина малий. – Ти мене так навчиш, тату?

– Аякже, синку.

– Завтра знову на стадіон, правда, тату?

– Ні, післязавтра. Мені завтра до Києва треба з'їздити. У справах.

– Тату! – Здається, малому просто приємно повторювати це слово.

– Нарешті! – З хати назустріч вискочила мати. – Вечеря захолола!

Згодом трохи здавлено спитала:

– Таки їдеш?

– Мушу. Я ж навіть забув, як її звати, уявляєш?

– Цілком уявляю!

– Не смійся. Тільки й знаю, де живуть, а імені… Хто зна: може, вона чекає мене. Може, їй гроші потрібні чи одежина яка… Якщо колись запрошу її до нас у гості, не образишся? Там-бо столиця: пилюка, тіснота…

– Запрошуй, тільки, будь ласка, без її матері. Це дівчинці. – Жінка простягла Валентинові пакунок.

– Що тут?

– Та… пирога спекла, якихось цукерок підкупила!..

Уже мало не коло самого будинку мусила ховатись у кущі. Біля рогу стояв худенький хлопчик із прив'ялим букетиком польових квітів. Знудьговано колупав носком святкового босоніжка пилюку й раз по раз діловито поглядав то на руку, де в людей буває годинник і де в нього нічого не було, то на Софійчин балкон. Уже пів на восьму, а він і досі… От що робити з цим Сашком?!

Довелось обходити десятою дорогою, щоб потрапити у власний двір з протилежного боку.

Наступного ранку (знову не доспала й до півдня!) розбудив телефонний дзвінок. Вадимів.

– Цей хлопець до тебе явно не байдужий! – багатозначно покликала Софійку до телефону мама.

Якби ж то!

– Слухай нову хохму! – кричав, аж закладало у вусі. – Щойно пригребли мої предки!

– Що-о-о? – Спросоння уявила міфічну ріку Лету, по якій у човнах гребуть Вадимові предки: Семен із Катериною, Гордій Кулаківський, Франя, Корній… Невже все аж так серйозно? Була ж упевнена, що на краще зміниться тільки те, що сталося після тієї грозової ночі!

– Я про своїх батьків товмачу! – спустив її на грішну землю Вадим. – Фазер і мазер! Грузять, ніби десь там випадково здибались і вирішили якогось чорта помиритись! Отож підрулили назад до свого єдиного синочка й базарять, що тепер не залишать мене! Прикинь: типу я бебік якийсь, що сам не протягну!

– Але ж ти… ти ж, сподіваюся, радий?

– Та… в принципі… не проти! Мені навіть по приколу!

Софійка завмерла. Якщо й цього разу Вадим запросить до кафешки, нізащо не відмовиться!

– Ну, чао! – сказав натомість Вадим. – Коли що – свисну!

60. Ще одна таємниця шафи

Що ж, дечого Софійка таки досягла. Найголовніше: тепер у Вадима все налагоджується, із кожним днем він стає ближчим, усе більше вартим Софійчиного кохання.

Яку ж вибрати цього разу? Софійка зручно вмостилась у шафі, перебираючи світлини…

Не бродила своїм Вишнополем років із п'ять! Завжди приїздила на кілька днів. Якщо в Києво-Могилянці канікули, то на довше. І більше воліла посидіти вдома, в рідній кімнатині – за книжкою чи так. А то підганяла ненависну математику з Ростиком та Сніжаниним Сергійком: тепер для цих почесних обов'язків урешті знайшли крайню!

З новою силою відчула, як любить