Читати книгу - "Таємна історія"

Уночі я тремтів, лежачи на підлозі, спостерігаючи за підсвіченими сніжинками, що сіялися стовпом крізь отвір у стелі. На межі заціпеніння, котячись крутосхилим дахом оселі несвідомого, я ніби відчув останньої миті, що варто мені заснути — і більше ніколи не прокинуся. Я примусив себе розплющити очі, і зненацька снігова колона, яскрава й висока в темному закуті, постала переді мною у своїй істинній подобі: вона шепотіла до мене, загрозливо посміхалась і назагал видавалась ефірним ангелом смерті. Та я був надто втомлений, щоб зважати на це. Навіть дивлячись на неї, я не міг зосередитись і, перш ніж встиг схаменутися, зірвався з карниза похилого даху в темне провалля сну.

Час розмився. Я все ще валандався до кабінету доктора Роланда, але тільки тому, що там тепло, і мені якимсь дивним робом вдавалося виконувати свої прості обов’язки. Та, щиро кажучи, я не знаю, скільки б іще протримався, якби не сталась одна несподівана річ.

Ніколи не забуду цієї ночі, поки живу. Була п’ятниця, і доктор Роланд зібрався за місто аж до наступної середи. Для мене це означало чотири дні на складі, і навіть у своєму затуманеному стані я чітко розумів, що тепер маю всі шанси замерзнути на смерть.

Трапезна зачинилась, і я вирушив додому. Лежав глибокий сніг, і вже невдовзі в ногах аж по коліна кололи зашпори. Я терпнув. На межі Східного Гемпдена я вже серйозно замислювався над тим, чи дійду до складу й що там реально робитиму. У Східному Гемпдені ніде не світилося, людей не було видно взагалі. Навіть у Boulder Тар. Єдиним вогником на милі навколо лишалася мерехтлива лампочка перед платним телефоном-автоматом на його фасаді. І я пішов на неї, ніби та лампочка була маревом у пустелі. У кишені я мав близько тридцяти доларів, більш ніж досить, щоб заплатити за таксі, яке довезло б мене до мотелю Catamount і його бридкої комірчини з дверима, що не замикаються, та будь-чим, що могло на мене чекати за ними.

У мене заплітався язик, а оператор не хотів давати номера жодної служби таксі.

— Назвіть мені конкретну службу, — вимагав жіночий голос. — Нам не дозволяється…

— Я не знаю їхніх назв, — пробелькотів я. — Тут немає довідника.

— Пробачте, сер, але нам не дозволяється…

— «Популярне таксі»? — відчайдушно комбінував я та вгадував назви. — «Респектабельне таксі»? «Міське таксі»? «Шашечки»?

Нарешті я десь-таки, мабуть, влучив, або просто дівчина-диспетчер зглянулася на мене. Щось клацнуло, і механічний голос із протилежного кінця дроту повідомив мені номер. Я постарався набрати його якомога швидше, поки не забув, помилився й утратив таким чином четвертак.

У кишені лежав іще один. Останній. Я зняв рукавичку й намацав його занімілими пальцями. Нарешті намацавши монетку, я вже збирався вкинути її в шпаринку, аж раптом вона вислизнула поміж пальців. Я кинувся за нею та вдарився об гострий кут металевої полички під телефоном.

Кілька хвилин я пролежав обличчям у снігу. Шуміло у вухах. Падаючи, я вхопився за апарат і зірвав його з кріплення. Сигнал «зайнято» зі слухавки, що зависла й погойдувалася туди-сюди, звучав ніби з велетенської відстані.

Я ледве зіпнувся навкарачки. Дивлячись на місце, де щойно лежала моя голова, я бачив темну пляму на снігу. Я торкнувся чола голою рукою та побачив червоні пальці. Четвертак пропав; крім того, я забув номер. Доведеться повернутися, коли відчиниться Boulder Тар і я зможу розміняти пару купюр. Дивом я підвівся на ноги, покинувши трубку теліпатися на дроті.

На свій поверх я піднімався то випростаним, то за допомогою рук і колін. З лоба крапала кров. На майданчику я спинився відпочити й відчув, як навколо розфокусовується дійсність: перешкоди між станціями, якусь мить сніжить, потім чорні лінії смикнулись і картинка відскочила назад; нечітко, але впізнавано. Смикана камера, кошмарна реклама. Склад «Мандоліни Лео». Остання зупинка на березі річки. Низькі тарифи. Послуги м’ясохолодобойні для вас на всякий смак.

Я штурхнув двері майстерні плечем і спробував намацати на стіні вимикач, аж раптом побачив під вікном щось, від чого, шокований, поточився. В іншому кінці кімнати, склавши руки за спиною, стояла нерухома постать у довгому чорному пальті. У пальцях однієї з рук жеврів слабкий вогник сигаретного жару.

Світло ввімкнулося з тріском та гудінням. Тіниста фігура, тепер уже матеріальна та видима, розвернулася. Це був Генрі. Здається, він збирався відколоти якийсь жартик, але, побачивши мене, витріщив очі та роззявив рота бездоганним колом малої літери О.

Секунду чи дві ми стояли, прикипівши поглядами один до одного.

— Генрі? — нарешті спитав, а точніше, прошепотів я.

Сигарета випала з його рук, і він рушив до мене. Це й справді був він — змоклий, розпашілі щоки, сніг на плечах пальта.

— Господи, Річарде, — промовив він, — що з тобою сталося?

Більшого подиву на його обличчі мені бачити не судилося. Я не сходив із місця, тільки лупив на нього очі та похитувався. Усе навколо було надто яскравим, надто віддавало білістю по краях. Я потягся був до одвірка й наступної миті вже падав. Генрі скочив уперед, щоб підхопити мене.

Він обережно поклав мене на підлогу, зняв пальто й накрив мене, ніби ковдрою. Я примружився й витер вуста зворотним боком долоні.

— Звідки ти взявся? — спитав я.

— Поїхав з Італії раніше. — Він прибрав волосся мені з лоба, намагаючись роздивитися рану. На його пальцях була помітна кров.

— Маленька в мене тут комірчина, правда? — розсміявся я.

Він поглянув угору, на діру в стелі.

— Так, — різко відказав Генрі. — На Пантеон[86] геть не схоже. — А потім знову нахилився поглянути на мою голову.

Пам’ятаю, як лежав у машині Генрі, як наді мною танцювали вогні та люди, як мусив сідати проти власної волі, а ще — як хтось намагався взяти в мене кров на аналіз та мої слабкі заперечення. Перший чіткий спогад — це тьмяна біла кімната, лікарняна койка та крапельниця, під якою я лежав.

Генрі сидів на стільці біля мого ліжка та читав у світлі нічничка. Щойно він помітив, як я поворушився, то відклав книжку.

— Твій поріз не страшний, — почав він. — Рівний і неглибокий. Тобі наклали пару швів.

— Я в лазареті?

— Ти в Монпельє. Я привіз тебе до шпиталю.

— Чому я під крапельницею?

— Кажуть, у тебе пневмонія. Хочеш щось почитати? — ввічливо запропонував він.

— Ні, дякую. Котра зараз година?