Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

В’язень гірко всміхнувся.

— Я абат Фаріа, — сказав він, — і сиджу в замку Іф, як ви знаєте, з 1811 року, та передніше я збув три роки у Фенестрельській фортеці. У 1811 році мене перевели з П’ємонта до Франції. Тут я дізнався, що доля, тоді, здавалося б, покірна імператорові Наполеону, послала йому сина і що того сина ще в колисці назвали римським королем. Тоді я не передбачав того, що дізнався від вас, не уявляв, що за чотири роки цього велетня повалять. Хто ж тепер владарює у Франції? Наполеон ІІ?

— Ні, Людовік ХVІІІ.

— Людовік ХVІІІ, брат Людовіка ХVІ! Недовідомі шляхи промислу Божого. Із якою метою понизив він того, кого сам-таки звеличив, і звеличив того, кого понизив?

Дантес очей не зводив із чоловіка, який, забувши про свою лиху долю, міркував над світовою долею.

— Так, так, — провадив той, — як і в Англії: після Карла І Кромвель; після Кромвеля — Карл ІІ, і, може, після Якова ІІ — якийсь свояк чи інший родич, якийсь принц Оранський; колишній штатгальтер стане королем, і тоді знову — поступки народові, конституція, воля! Ви це ще побачите, юначе, — сказав він, обертаючись до Дантеса і дивлячись на нього натхненним поглядом палаючих очей, які бували, мабуть, лише у пророків. — Ви ще молодий, ви це побачите!

— Еге ж, якщо вийду звідси.

— Правда ваша, — відказав абат Фаріа. — Ми в ув’язненні, бувають хвилини, коли я про це забуваю і думаю, що вільний, тому що погляд мій просягає крізь в’язничні мури.

— Але за що ж вас запроторили сюди?

— Мене? За те, що я в 1807 році мріяв про те, що хотів здійснити Наполеон у 1811 році; за те, що я, мов той Мак’явеллі, замість дрібних князівств, що існують в Італії, тих, що ними орудують слабкі деспоти, хотів бачити єдину велику державу, цілісну і могутню; за те, що мені здалося, ніби я знайшов свого Чезаре Борджіа в коронованому йолопові, який удавав, ніби згоден зі мною, щоб легше зрадити мене. То був задум Александра VI і Климентія VII; він приречений на невдачу, вони марно бралися до його втілення, і навіть Наполеон не міг завершити його; справді, якесь прокляття висить над Італією!

Він похилив голову на груди.

Дантесові було невтямки, як може людина ризикувати життям із таких спонук; щоправда, хоч він і знав Наполеона, тому що бачив його і балакав з ним, то про Климентія VII і Александра VI і поняття не мав.

— А ви, — запитав Дантес, починаючи поділяти загальну думку в замку Іф, — ви часом не той священик, якого вважають... хворим?

— Божевільним, хочете сказати?

— Я не зважився на це слово, — усміхнувшись, сказав Дантес.

— Авжеж, — із гірким сміхом відказав Фаріа, — авжеж, мене тримають за божевільного, і я давно вже слугую посміховиськом для мешканців цього замку і тішив би дітлахів, якби в цьому падолі сліз та горя були діти.

Дантес непорушно стояв і мовчав.

— То ви відмовляєтеся від утечі? — поспитався він.

— Я упевнився, що втекти неможливо, а братися до неможливого - значить, повставати проти Бога.

— Нащо піддаватися відчаю? Прагнути неодмінного успіху — теж означає вимагати забагато від долі. Хіба не можна розпочати підкоп в іншому напрямку?

— А ви знаєте, чого мені вартий був цей підкоп? Знаєте, що я чотири роки змарнував тільки на знаряддя? Знаєте, що я два роки довбав землю, тверду, мов граніт? Знаєте, що я діставав каменюки, яких передніше не міг і з місця зрушити, що я цілі дні збував у цій клятій праці, що деколи, увечері, я вважав за щастя, якщо мені щастило відколоти квадратний дюйм вапна, що затвердло, немов камінь? Знаєте, що для того, щоб ховати землю і камінці, які я викопував, мені довелося проламати мур і скидати все це під східці й що тепер там геть усе заповнене, тож мені немає куди подіти навіть жменю пилу? Знаєте, що я вже думав, що сягнув мети моєї праці, відчував, снаги моєї вистачить лише на те, щоб скінчити її, і раптом Бог не лише відсунув цю мету, а й переніс її хтозна-куди? Ні! Я сказав вам і ще раз скажу: відтепер я пальцем не поворухну, бо Господь хоче, щоб я навіки був позбавлений волі!

Едмон понурив голову, щоб не показати, що радість мати його своїм другом заважає йому повною мірою співчувати горю в’язня, якому не поталанило втекти.

Абат Фаріа сів на ліжко.

Едмон ніколи не помишляв про втечу. Декотрі почини здаються настільки нездійсненними, що навіть на думку не спадає братися до них; якийсь інстинкт змушує уникати їх. Продовбати п’ятдесят футів під землею. Присвятити цій праці три роки, щоб докопатися, як пощастить, до прямовисного урвиська над морем; кинутися з висоти п’ятдесят, шістдесят чи сто футів, щоб розтрощити собі голову об скелі, якщо раніше не заб’є тебе куля чатового, а якщо поталанить уникнути всіх цих небезпек, пропливти цілу милю — цього було більше ніж доста, щоб скоритися непоправному, і ми упевнилися, що та покірність привела Дантеса на поріг смерті.

Та угледівши дідугана, що хапався за життя з такою енергією і подавав приклад відчайдушної рішучості, Дантес почав міркувати й оцінювати свою мужність. Інший спробував сказати те, про що він навіть не мріяв; інший, не такий молодий, не такий дужий, не такий спритний, як він, працею і терпінням роздобув собі все знаряддя, необхідне для цього велетенського задуму, що не вдався лише через помилку в розрахунках; інший зробив усе це, то, виходить, і для нього немає нічого неможливого. Фаріа продовбав п’ятдесят футів, він продовбає сто; п’ятдесятирічний Фаріа гарував три роки, він удвічі молодший од Фаріа і працюватиме шість років; Фаріа, абат, учений, священик, зважився пропливти від замку Іф до острова Дом, Ратонно чи Лемер; а він, Дантес, моряк, сміливий водолаз, що так часто пірнав на дно по коралову гілку, невже не пропливе одної милі? Скільки треба часу, щоб пропливти милю? Годину? То хіба не бувало так, що цілі години гойдався у хвилях, не виходячи на берег? Ні, ні, йому потрібен тільки підбадьорливий приклад. Усе, що зробив чи міг зробити інший, зробить і Дантес.

Він замислився і сказав:

— Я знайшов те, що ви шукали.

Фаріа здригнувся.

— Ви? — спитався він, звівши голову, і видно було: якщо Дантес сказав правду, то відчай його товариша триватиме недовго. — І що ж ви знайшли?

— Коридор, який ви перетнули, тягнеться в тому ж напрямку, що й зовнішня галерея?

— Так.

— Поміж ними має бути кроків п’ятнадцять.

— Щонайбільш.

— Так ось: від середини коридору ми продовжимо шлях під прямим кутом. Цього разу ви зробите розрахунок ретельніше. Ми виліземо на зовнішню галерею, уб’ємо чатового і втечемо. Для цього потрібна лише мужність, вона у вас є, і сила, якої в мене доста. Не кажу про терпіння: ви вже засвідчили своє, а я постараюся довести своє.

— Зачекайте, —