Читати книгу - "Теплі історії про кохання"

до того, кого любить, але ніколи не бачила! Назвала цю солодку бурю в душі звичним словом «любов», а воно ж щось інше! Оце сліпе захоплення людиною, вся сутність якої — у звуках із маленького прямокутника телефону. А їй з ним так хороше! З того голосу вона намалювала портрет ідеальної досконалості, складаючи його з почутих фраз, як мозаїку. Коли він телефонував, здавалося, що весь цвіт на розквітлому під вікном бузку ставав п’ятипелюстковим і осипав своїми щасливими прикметами її всю. Знайомий, зустрівшись, витріщився:

— Валько! Ти ненормальна!

Вона й сама знала це, але на нього глянула обурено.

— Усі старіють, а ти молодієш! Закохалася, чи що?

— А це я на зло всім, хто мене не полюбив, буду молодою й гарною, — зухвало засміялася, аж притупнула ногою.

Непереборно хотілося побачити. Просто підійти, глянути в очі, промовити:

— Це... ви?

Сама собі задумала зробити подарунок: поїхати до цього далекого міста, глянути на все, по чому щодень звично пробігають його очі, вдихнути те повітря, почути шум його дня. Так склалося, що вона робила собі подарунки сама: книжки, квітки, цікаві дрібнички, — те, що найбільше любила. А це ось розщедрилася доля — випадкове телефонне знайомство. Валя дякувала їй і йому щодня говорила «спасибі», хоча він, мабуть, і не осягав, яке велике те її «спасибі».

Чи так збігалося, чи справді в природі існує щось невивчене, бо Валі дивовижно щастило в усіх справах, почувалася здоровою, задоволеною тоді, коли він був веселим і привітним. А тільки-но щось не складалося в нього — зразу ж і на неї валилася гора неприємностей. Чарівником і чарівницею величали одне одного. Це він назвав їхні незвичайні стосунки казкою. Ще й у тому була її чарівність, що обоє вже давно ступили в ту пору життя, коли казки читати доречно вже онукам. А вони про солов’їв, зірки, квітки наговоритися не можуть! Вона йому — вірші, він їй — пісні.

Ось нарешті зійшла в ранкову прохолоду незнайомого міста. Незнайомого? Та вона тепер про нього знала більше, ніж про своє рідне! Бо хотіла. Вивчила карту, архітектуру й топоніміку, історію та останні новини.

Ішла, їхала, йшла, їхала. Боялася? Про це вже не думалося. Ось вулиця, прогулюючись якою в обідню перерву, він телефонує їй. А звідти він зараз ітиме на роботу. Вона завжди знала, що впізнає його, відчує, хоч не уявляє навіть силуету. Казав: чорний чуб, карі очі, смаглявий. А ще жіночий «інтерпол» (від нетерплячки вдалась і до цього) доповів мовою цього міста: «Очень интересный мужчина». І він наближався! У кого ще бували такі страшні секунди? У тих, хто запускав ракету (чи злетить?), стрибав із парашутом (чи розкриється?), дебютував з шедевром (чи оцінять?). Що буде зараз із казкою, заради якої?..

Раптом дзвінок. Він.

— Які новини? Чим займаєтеся?

— Уявляєте, пишу оповідання. Про нас із вами...

— Вдається?

— Важко. Дійшла до кульмінації і вагаюсь.

— А ви не роздумуйте, все буде добре. Бо у нас же — казка!

Марина Василюк. Аромат

— Тримайте, будь ласка! — люб’язно подала за проїзд такій собі зрілій жіночці з великими віями: «Фу, так бридко. Мабуть, свої давно випали, то довелося скористатися послугами косметолога».

З такими думками я поглядом провела жінку-кондуктора до наступного пасажира. Сама тим часом вмостилася зручніше біля вікна. Шибкою весело стікали дрібні каплі дощу, помітно відчувався холод. Трамвай віз мене на вечірню службу до храму. Швидко смеркало. Через вікно було помітно, що місто з головою поринуло в наймістичнішу пору року — осінь. Вітер незграбно здіймав пожовкле листя. Двірники вправно стояли на тротуарах — робота в них така. Перехожі ховали руки в кишені, їхні щоки прикрашав рум’янець. По алеях прогулювалися закохані, закутані в теплі шарфи, такі щасливі. Усе навколо поринало в цілковиту темряву, а гордовиті ліхтарі зігрівали та пестили місто.

До мого виходу кілька зупинок. А я б іще трішки помилувалася та помріяла. Не звертаючи уваги на пасажирів, вправно кутала руки в своєму шарфу, як маленьке кошеня ховає свого холодного носика. На наступній зупинці до трамваю ввійшов приманливий хлопець, від нього повіяло до біса смачними парфумами й осінньою прохолодою. Він усівся попереду. І мене відразу огорнуло цією романтичною нотою. У його ароматі було так багато теплоти й ніжності. Такого собі родинного затишку. «І як же з ним познайомитись?!» — сердито запитала в себе. Швиденько підірвалася, бо мало не проїхала своєї зупинки. Ненароком зачепила його плече, та ще й не вибачилась. Таке могло трапитися лише зі мною, — мої думки, як завжди, супроводжували.

Зупинка. Не наважившись озирнутися, ще раз урівноважено вдихнула аромат незнайомця... З невеликим розчаруванням я швидко поринула в міську осінь і дрібними кроками попрямувала до храму. Добре, що не забула, куди тримала шлях, а то цей його аромат міг мене остаточно збити з пантелику. Під ногами тихо наспівувало мелодію опале листя. У його шарудінні я вбачала нічну загадковість, таку собі романтику самотності. Мої наївні роздуми розвіяли знайомі пахощі. Дивно... Невже цей аромат мене тепер переслідуватиме?!

Перед великими ворітьми я призупинилася, аби перехреститися й зайти. У храмі мене зустріла духовна атмосфера, яка панувала тут повсякчас. Старовинні образи. Запах ладану та догорілих свічок. Мозаїка Небесного Творця. Спів хору та читання молитви. Саме тут моя душа була спокійна, як у батьківському домі. Служба тривала до пізнього вечора. А коли вийшла з храму, мене зустріло прохолодне місто... і привітний погляд незнайомця.

Сергій Гридін. Може, це доля?

Я ніколи не любив маленьких дітей! Ні, я міг милуватися ними здалеку, іноді навіть якось реагувати на їхнє загравання, знаходячись у гостях в «окільцьованих» друзів, але тільки якщо це не обмежувало моєї особистої свободи й не загрожувало стати нехорошими спогадами та плямами з неприємним запахом на джинсах.

Може, саме тому до тридцяти п’яти років у мене не складалися серйозні стосунки з жінками. Прекрасна стать при перших зустрічах намагалася виглядати емансипованою й незалежною, втім, через якийсь час виявляла своє істинне нутро. Споглядаючи розчулені сльози наступної пасії, яка побачила малюка, що невпевнено, спираючись на мамину руку, шкандибає парковою доріжкою, я переживав дивне роздвоєння особистості: і нести важко, і кинути шкода. Але все ж обирав другий варіант, оцінюючи його як най-прийнятніший, і кидав.

Так і «пролітали ластівкою кращі роки» (за словами моєї мами), але життя, як відомо, любить вносити свої корективи.

Усе почалося звичайного