Читати книгу - "Відьма з темного лісу, Юлія Рудишина"

Чай у відьмі був запашний, з лісовими травами та ягідками, пиріг – пишний та солодкий, ніколи Санько такого не куштував. В хатинці теж гарненько було – білені стіни, припічок, розмальований квітами та півнями, сушиться трава чародійська на підлозі, квітів багато у грошиках червоних, віконечка дивляться на лісові хащі… а в них сонечко заглядає.

І так Оленка дивилась, немов прощалась, що хлопцю дуже сумно стало. Як переконати її бабцю, щоб давала їм стрічатись?

— Знаю, про що ти думаєш, — посміхнулась відьма і встала. Подивилась суворо на онучку, потім на хлопця. – Але браму відчиненою я тримати не можу. І тебе не можу тут залишати – бо люди тоді мені життя не дадуть, ще придумають, що я тебе вкрала. Хату спалять. Воно мені треба?..

— А якщо пускати Оленку до нас? – з надією спитав Санько, кинувши на сумну дівчину короткий погляд. І серце защемило.

— Не можу, якщо постійно відчиняти двері між світами, то й ваші люди будуть сюди потрапляти, а того мені не треба. Давайте так… Ти зараз покинеш чарівний ліс та повернешся до людей. І забудеться сюди дорога. Оленко, ти теж більше не підеш до села…

— Але, бабусю! – підхопилося дівчисько, ледве лавку не перевернувши. На очах сльози заблищали.

— Ви мене дослухайте спочатку, — набурмосилась бабця. – Я вас навіки розлучати не збиралась. Але хай твій друг пройде перевірку. Як гадаєш, добре тобі буде, коли він виросте, оселиться в великому місті, а в нашу глухомань більше носа не казатиме?..

— Не буде такого! – перебив її Санько.

— А я знаю, що інколи буває, — полихнули її очі давнім болем, немов сама вона колись ходила чарівною дорогою  у світ людей. – Тому буде так, як я скажу. Ти підеш додому, а повернешся у наш світ, коли тобі двадцять виповниться. Якщо не забудеш до того часу мою Оленку – відпущу її навіки з тобою. А коли ні…

— Я повернусь! – вперто блиснув сірими очима хлопець.

І тільки різнокольорові очі бачив перед собою… Повні сліз. Повні туги. Такою її і запам’ятав.

І раптом впала на нього темрява, прийшов до тями хлопець посеред лісової галявині. Лежав з Саньком поруч віночок з папороті, червоною стрічкою перевитий. Він стрічку узяв та й пов’язав на руку.

— Я повернусь, чуєш? – крикнув у тишу лісову.

І луна відповіла йому голосом Оленки:

— Чую… чую…

…А через декілька років високий чорнявий хлопець приїхав у село, де давно вже ніхто його не чекав. Пройшов швидко вулицею, де колись гравсь зі своєю ватагою, та й направився до лісу. Довго він блукав, довго звав свою Оленку, поки не здогадавсь червону стрічку кинути в траву. Перетворилась вона на змійку та й поповзла на схід сонця.

— Я тут, чуєш? Я тут… Йди до мене! – почувся лагідний голос, і серед смерек хлопець побачив красиву дівчину з довгою рудою косою. В старовинній одежі, в віночку з папороті, стояла вона в тумані та й посміхалася йому. А потім простягнула долоні, повні стиглих ягід. – Хочеш суниці? Для тебе збирала…

Кінець