Читати книгу - "Заповіти"

Це була молитовна пісенька, яку ми співали разом:

Коли спати я лягаю,

Бога про таке прохаю:

Якщо до зорі помру,

Душу хай візьме мою.

Янголи в моїй кімнаті

До молитви стати раді:

Двоє мене стережуть,

Двоє душу заберуть.

Табіта мала прегарний голос, схожий на звук срібної флейти. Іноді, засинаючи, я майже чую її спів.

Дещо в цій пісеньці мене непокоїло. По-перше, янголи. Я знала, що це мали бути істоти в білих нічних сорочках, з пір’ям, але уявляла їх іншими. Для мене то були наші Янголи — чоловіки в чорних одностроях, із нашитими крилами з тканини та зі зброєю. Мені не подобалося думати про те, що, поки я сплю, у моїй кімнаті стоять ці Янголи, вони ж бо були чоловіками. Що, як у мене з-під ковдри щось визиратиме? Наприклад, ступня. Хіба від цього в них не спалахне хіть? Якщо так, то від цього нікуди не дітися. Тож думка про Янголів була невтішна.

До того ж не дуже тішила й молитва про те, щоби померти уві сні. Я не думала, що це може статися, але раптом? І якою була моя душа — та, яку заберуть янголи? Табіта казала, що це дух, який не помирає разом із тілом, і це мало мене підбадьорити.

Але на що вона була схожа — моя душа? Я уявляла її подібною до себе, тільки маленькою, не більшою за ляльку-дівчинку з лялькового будиночка. Вона була всередині мене, тож, може, це і був той неоціненний скарб, який Тітка Відала наказувала так ретельно охороняти. «Загубиш свою душу», — говорила вона сякаючись, а тоді ця душа мала перекинутися через край і полетіти вниз у нескінченному падінні, спалахуючи вогнем, як і ті хтиві чоловіки. Цього дуже хотілося уникнути.

4

На початку наступного періоду, який я описуватиму, мені мало бути років вісім, можливо, дев’ять. Я пригадую події, але не свій вік. Важко запам’ятовувати дати, коли не маєш календаря. Але я намагатимуся розповідати якомога краще.

Мене тоді звали Аґнес Джемайма. «Аґнес» означає «ягня» — так казала моя мати Табіта. Вона розповідала мені віршика:

Хто, ягня, тебе створив?

Знаєш, хто тебе створив?[1]

Там було щось іще, але я забула.

Щодо Джемайми, то це ім’я з біблійної історії. Джемайма була дуже особливою дівчинкою, бо її батька Йова Господь випробовував різними невдачами, і найгіршою з них стало вбивство всіх його дітей. Усіх синів, усіх дочок убито! Щоразу, як я про це чула, мене били дрижаки. Йов мав почуватися жахливо, почувши такі новини.

Але він пройшов випробування, і Господь дав йому інших дітей — кількох синів і ще трьох дочок, — тож він знову був щасливий. І Джемайма, Єміма по-старому, була однією з цих дочок.

— Бог дав її Йову так само, як дав тебе мені, — говорила мені мати.

— Тобі теж не щастило? Поки ти мене не обрала?

— Так, не щастило, — усміхалася вона.

— То ти пройшла випробування?

— Певно, що так. Інакше я не змогла б обрати собі таку чудову донечку.

Мене тішила ця історія. Я тільки пізніше замислилася: як міг Йов дозволити Богу підсунути йому оберемок нових дітей і сподіватися, що той удаватиме, ніби мертві діти вже не мають значення?

Коли я не була у школі чи з матір’ю (а з матір’ю я бувала все рідше, бо вона все більше часу проводила нагорі, у ліжку, за тим, що Марфи називали «відпочинком»), я полюбляла сидіти на кухні, спостерігаючи за тим, як Марфи печуть хліб, і печиво, і пиріжки, і тістечка, готують супи й печеню. Усіх Марф називали Марфами, бо такими вони були, і всі вони носили однаковий одяг, але кожна мала ще й власне ім’я. У нас були Віра, Роза та Зілла — ми мали аж трьох Марф, бо мій батько був дуже поважною людиною. Моєю улюбленицею була Зілла, бо мала дуже ніжний голос, тимчасом як у Віри голос був хрипкий, а Роза дивилася надто вже сердито. Але то не її провина — таке вже в неї було обличчя. Вона була й старша за двох інших.

«Можна я буду допомагати?» — питалася я у Марф. Вони давали мені шматочки тіста побавитися, я ліпила з нього чоловічка, і він пікся у печі разом з тим, що тоді готувалося. Я завжди робила з тіста чоловіків, жінок — ніколи, бо ж після випікання я їх з’їдала з відчуттям, що тепер маю таємну владу над чоловіками. Тоді мені вже ставало зрозуміло, що, крім пожадань, які, за словами Тітки Відали, я у них збуджувала, іншої влади над чоловіками в мене бути не може.

— Можна я теж робитиму хліб від початку? — спитала я якось, коли Зілла діставала миску для інгредієнтів. Я дуже часто спостерігала за ними, тож була впевнена, що знаю, як це робиться.

— Не треба тобі цим перейматися, — відповіла мені Роза, суплячись іще більше, ніж завжди.

— Чому? — поцікавилася я.

Віра хрипко зареготала.

— Усе це за тебе робитимуть Марфи, — мовила вона, — коли тобі знайдуть доброго, гладкого чоловіка.

— Він не буде гладким.

Мені не хотілося мати за чоловіка товстуна.

— Авжеж, ні. То просто вислів такий, — сказала Зілла.

— Покупки робити теж не доведеться, — додала Роза. — Це робитиме твоя Марфа. Чи Служниця, якщо в ній буде потреба.

— Може, й не буде, — завважила Віра. — Зважаючи на те, хто її мати…

— Не кажи цього, — застерегла Зілла.

— Чого? — спитала я. — Що з моєю матір’ю?

Я знала, що існує якась таємниця, пов’язана з моєю матір’ю. Це вчувалося з того, як вони промовляли слово «відпочинок»… і це мене лякало.

— Просто твоя мати змогла народити дитинку, — заспокійливо сказала Зілла, — то й ти теж зможеш. Ти б хотіла мати дитинку, правда ж, люба?

— Так, — відповіла я. — А от чоловіка не хочу, вони всі бридкі.

Троє жінок засміялися.

— Не всі, — сказала Зілла. — Твій батько теж чоловік.

На це я відповіді не мала.

— Вони обов’язково оберуть доброго, — мовила Роза. — Не якогось стариганя.

— Мають зважати на власну гідність, — сказала Віра. — Статус тобі не знизять, це точно.

Мені не хотілося більше думати про чоловіків.

— А що, як мені цього хочеться? — сказала я. — Пекти хліб…

Я почувалася скривдженою: наче