Читати книгу - "Проблема трьох тіл"

— Ні... чого?! Крамола! Справжня реакційна крамола! — розгублена дівчина розплакалася. Вона повернулася до Шао Лінь, яка з радістю прийшла їй на допомогу.

— Це залишає місце для існування Бога, — пояснила Шао Лінь дівчині.

Дівчина, що заплуталася в тонкощах нової теорії, знайшла твердий ґрунт під ногами. Вона підняла руку, що все ще стискала ремінь, і направила на Є.

— Ти твердиш, що Бог існує?

— Я не знаю.

— Що ти сказав?

— Я сказав, що я не знаю. Якщо під «Богом» ви розумієте якусь «Надсвідомість» поза межами Всесвіту, то я не знаю, існує він чи ні. Наука не надає переконливих доказів на підтримку жодної з версій. — Насправді в цей жахливий момент Є схилявся до версії, що його не існує.

Ця надзвичайно реакційна заява спричинила хвилювання в натовпі глядачів. Розпочавшись із вигуку супровідника на сцені, нова хвиля скандування гасел прокотилася залом.

— Геть реакційного академіка Є Чжетая!

— Геть усіх реакційних академіків!

— Геть усі реакційні доктрини!

Дочекавшись поки скандування затихне, дівчина, що супроводжувала вченого, гучно заявила:

— Бога не існує. Усі релігії є інструментом правлячого класу, що паралізують дух народу!

— Це дуже однобічний погляд, — тихо відповів Є.

Дівчина на сцені, збита з пантелику й озлоблена, дійшла єдино правильного, як їй здавалося, висновку, що проти такого небезпечного ворога будь-які слова і дискусії марні. Вона схопила ремінь і пішла в напрямку до Є, три її подруги рушили слідом. Є був високого зросту, і дівчатам довелося тягнути руки вгору, щоб дістати до гордо піднятої голови професора. Після кількох ударів залізний ковпак, який слугував слабким аналогом шолома, але все ж трохи захищав від них, упав додолу. Наступна серія ударів мідними пряжками припала на незахищену голову, тіло, і нарешті змусила професора впасти.

Молоді революціонери, натхнені своїм успіхом, кинулися демонструвати ще більше старанності у «благородній» боротьбі за віру й ідеали. Їхнє важливе місце в процесі творення історії п'янило і додавало гордості за продемонстровану хоробрість і завзятість...

— Голова вимагав не вдаватися до насильства під час дискусії! — два колишні студенти кинулися до Є і відтягли від нього четвірку збожеволілих дівчат.

Але вже було запізно: професор фізики лежав нерухомо на підлозі, очі напіврозплющені, із ран на голові поштовхами витікала кров. Оскаженілий натовп за секунду вщух і завмер. Єдине, що рухалося, — тонка цівка крові, яка вигиналася сценою, подібно до змії і, досягнувши краю, почала стікати в ящик під нею. Ритмічні звуки крапель, які падали, були схожі на кроки людини, що віддаляється.

Дикий регіт роздер тишу, що запала. Сміялася Шао Лінь, чий розум не витримав насильства і розлетівся на друзки. Ці звуки вивели натовп із заціпеніння: один за одним, спочатку боязко, потім ринувши потоком, глядачі почали залишати місце проведення засідання. Площа швидко спорожніла, біля сцени залишилася тільки одна молода жінка.

Це була донька Є Чжетая Є Веньцзє.

Коли дівчата почали бити її батька, вона хотіла було вибігти на сцену, але двоє старих двірників втримали її і почали шепотіти на вухо: якщо вона це зробить, то і свого життя позбудеться. І її поява лише спровокує ще більші жертви.

Вона кричала до хрипу, але голос тонув у хвилях скандування гасел і оплесків. Коли ж крики вщухли, вона вже не могла вимовити ані звуку.

Лише дивилася на мертве тіло свого батька, і неви-мовлені слова повільно осідали у її крові, де залишаться назавжди.

Після того, як натовп розійшовся, вона зосталася нерухомою, скам'янілою у тій самій позі, у якій її спромоглися утримати руки двірників.

Тривалий час по тому вона змогла опустити руки. Піднявшись повільно на сцену, Веньцзє присіла поруч із тілом батька. Взявши його вже холодні руки у свої, довго вдивлялася в далечінь невидющими очима. Коли нарешті за тілом прийшли, вона вийняла якийсь предмет зі своєї кишені і вклала в руки батька — це була його люлька.

Веньцзє мовчки покинула спорожнілу засмічену площу й попрямувала додому. Дійшовши до будинку, призначеного для проживання професорсько-викладацького складу, вона почула істеричний сміх, що лунав з вікон другого поверху, де розташовувалася її квартира. Ці звуки видавала жінка, яка колись була її матір'ю.

Веньцзє розвернулася і попрямувала геть, не думаючи, куди. Нарешті вона зрозуміла, що стоїть перед дверима професора Жуань Вень, яка протягом чотирьох років навчання Веньцзє у коледжі була її кращим другом і порадником. Наступні два роки, коли Веньцзє була аспіранткою астрофізичного факультету, і під час наступного хаосу Культурної революції професор Жуань залишалася єдиною довіреною особою окрім батька.

Жуань вчилася в Кембриджі і її будинок був для Вень-цзє привабливим місцем: велика бібліотека, зібрання живопису й аудіотека були привезені з Європи; розкішне фортепіано; набір люльок для паління з кореня вересу і морської пінки на елегантній підставці. Кожна з люльок, здавалося, просякнута мудрістю людини, яка одного разу тримала її або стискала мундштук зубами, перебуваючи у глибоких роздумах. Хоча Жуань ніколи не згадувала людини, якій раніше належала ця колекція. Люлька батька також була подарунком від Жуань.

Цей елегантний теплий маленький світ колись був спокійною гаванню для Веньцзє, особливо в ті моменти, коли вона потребувала сховку від буревіїв зовнішнього світу. Але це було до того, як будинок Жуань обшукали й пограбували хунвейбіни. Жуань, як і батько Веньцзє, зазнала жорстоких гонінь під час Культурної революції. На засіданні «Зібрання критики і боротьби» щодо її справи охоронці почепили пару черевиків на підборах їй на шию і розмалювали обличчя помадою, щоб продемонструвати той декадентський буржуазний спосіб життя, який вона вела.

Веньцзє прочинила двері у квартиру професора Жуань і побачила, що хаос, залишений після себе погромниками, зник: розірвані полотна склеєні й розвішені по своїх місцях; перекинуте фортепіано акуратно стоїть у кутку, відполіроване і сяюче, як зазвичай, хоча й безнадійно зіпсоване (грати на ньому більше неможливо); кілька уцілілих книжок у гарній твердій палітурці — знову на полиці, де їм і місце...

Професор Жуань спокійно сиділа за письмовим столом, її очі були заплющені. Веньцзє підійшла і з ніжністю торкнулася чола, провела рукою по обличчю, руках. Усе вже було задубілим, неживим. Тільки-но увійшовши до кімнати, Веньцзє помітила порожню пляшечку снодійного на столі. Постоявши кілька хвилин мовчки, вона розвернулася і попрямувала геть. Горя вже не відчувала. Тепер вона була немов лічильник Гейгера, який збожеволів через передозування опроміненням — і більше не демонструє жодних показників, беззвучний, із нулем на вимірювальній шкалі.

Уже залишаючи квартиру, Веньцзє кинула