Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

Елегантний змах палички — і зазвучали перші ноти. З його точних рухів народжувалася прекрасна музика Концерту для скрипки з оркестром ре-мажор Брамса, чия мелодія легко злітала, огортаючи присутніх чарівною атмосферою. Потім оркестр замовк, і Олена ступила в коло світла, піднявши очі на паличку маестро. Вона обережно приклала скрипку до лівого плеча й чекала сигналу до початку свого соло. Маестро й скрипалька знали яка ця п’єса вимоглива; всього кілька виконавців могли її зіграти, але обидва були впевненими — Олена мала віртуозність, яка потрібна для виконання цього концерту.

Усі погляди були звернуті на артистку, одягнену в білий шовк. Її довге світле волосся, стягнуте ззаду орхідеєю, спадало каскадами аж до поясу. Ще не прозвучали перші ноти, а краса цієї артистки, яка ледве вийшла з підліткового віку, вже підкорила публіку. Ніжна й легка у відблисках сяйва, яке освітлювало велику сцену, вона була втіленням витонченості.

Після виконання першого періоду Олена взялася за другий — Адажіо фа-мажор. Публіка була зачарована. Огорнута етерною аурою, майже містичною, Олена відчувала, як злітає її дух, розчиняється, повністю підкоряючись музиці Брамса.

Раптом над захопленою публікою поплив шепіт, порух на межі сприйняття, що почався в ложі. То був грюкіт перекинутого крісла, невиразні голоси, забарвлені неясною стурбованістю, і чутка, що поширювалася. Погляди звернулися в глибину зали. В імператорській ложі запрошені стояли й, жестикулюючи, розмовляли. Серед присутніх уже прокотилася новина, яка всіх схвилювала. Виходило так, що на спадкоємця австро-угорського трону було скоєно напад у Сараєво, в Боснії. Хтось казав, що ерцгерцог Франц Фердинанд мертвий, інші вважали, що від пострілів анархіста загинула його дружина. Ті, хто не зрозумів причини такого збудження через безлад різних голосів, підводилися й нашорошували вуха, забувши про солістку, поспішали до виходу, щоб більше дізнатися про трагедію, що нещодавно сталася.

Поглинута музикою, Олена не відразу помітила паніку, яка все наростала у великій залі. Коли її смичок зупинився, маестро стояв обличчям до присутніх, а багато музикантів поспішно полишали сцену. Скрипалька побачила батька, який ішов до неї. Вона поспішила за куліси, тримаючи в руках скрипку.

— Чому люди такі занепокоєні? — запитала вона приголомшено.

Обличчя Антона видавало його здивування.

— Тату, — благала вона, — скажіть, що сталося.

Перш ніж відповісти, чоловік обійняв доньку.

— Якщо правда те, що я чув, — нарешті спромігся мовити він, — то в Боснії щойно застрелили ерцгерцога Франца Фердинанда з дружиною.

І занепокоєно додав:

— Цей замах може мати важкі наслідки. Я не здивуюся, якщо всі дипломатичні зусилля, залучені для подолання криз, які спричинили балканські війни, буде зведено до нуля.

У повному сум’ятті Антон із донькою долучилися до публіки, що поспіхом полишали концертну залу, і кожен на свій лад коментував цей замах, який змінить хід історії.

Назавтра всі розмови точилися навколо вчорашньої події, і хвиля непевності ширилася Європою. Коли Антон перетинав місто, щоб дістатися опери й нарешті зустрітися з маестро Ляйнером, над австрійською столицею нависла атмосфера страху, змішаного з гнівом.

Старий чоловік зустрів його у своїй ложі, яка одночасно слугувала йому кабінетом.

— Думаєте, після цього замаху англійські монархи не скасують запрошення Олені виступити з квартетом у Букінгемському палаці? — поцікавився Антон.

— Напевне! — відповів метр. — Буде докладено зусиль, щоб зберегти мир. Культурні обміни між нашими двома країнами якраз і є частиною тих засобів, що дозволять знизити напругу.

— Чи будете ви супроводжувати артистів до Лондона?

— Ні, на жаль, здоров’я не дозволяє. Та ми можемо розраховувати на Мирослава, віолончеліста, чоловіка зрілого, який багато подорожував Європою.

— Дякую, що заспокоїли мене. Моя донька ще така юна й недосвідчена! Ураховуючи обставини, я турбуюся про її безпеку. Але не хочу позбавляти її нагоди грати перед членами британської королівської сім’ї.

— Ваша дитина — справжнє диво, — засвідчив маестро. — Мрія кожного диригента оркестру зустріти колись на своєму шляху артиста, чий талант був би такий самий, як у неї. Гра Олени — радість, що прикрасила мої останні роки з Віденським симфонічним оркестром. Саме тому я й наполягав перед можновладцями, щоб вона могла приєднатися до нас.

— Дякую, — відповів батько, потішений словами метра. — Я маю повертатися в Україну, справи не чекатимуть. Якщо можна, я хотів би, щоб ви дали Олені кілька днів відпочинку перед її відбуттям до Англії.

— Учора на концерті ви впевнилися, що ваша донька готова грати перед англійськими монархами. Проте згоден із вами, що відпочинок піде їй тільки на користь. Репетиції були довгими й виснажливими.

— Не бійтеся, вона повернеться до Відня за тиждень, щоб сісти в поїзд разом з іншими учасниками квартету.

* * *

Калуш, 3 липня 1914 року

Антон Ловенець нервово міряв кроками вітальню своєї резиденції в Калуші — українському місті, відомому своїми соляними шахтами. Він був єдиним сином, спадкоємцем трьох поколінь Ловенців, багатих промисловців, яким належала переробна фабрика. Та йому судилося наразитися на важкі обставини. Конфлікти на Балканах, а ще розділення України між Росією й Австро-Угорською імперією робили політичну ситуацію невизначеною. Тож уже кілька років він намагався продати своє підприємство й переїхати до Канади — країни, яка запрошувала й була відкритою до іммігрантів.

Як і кожної середи, Олег Севчук, який викладав мову його дітям, був у нього, щоб займатися з ними англійською. Відколи Дарія, його дружина, померла, він ростив дітей сам із допомогою Софії — гувернантки, яка працювала у їхній сім’ї з народження Олени. Саме після смерті Дарії він почав плекати думку покинути Галичину, буферний регіон між Австро-Угорською імперією й імперією царською. Далі на схід вивчення української мови було заборонено; навіть вибрати українське ім’я було не вільно. Цар змінив назву Україна на Малоросію, й десятки тисяч росіян перетнули східний кордон, щоб там поселитися й розвивати свою власну промисловість. Антон був переконаний, що це тільки питання часу, коли, зіткнувшись із російською конкуренцією, доходи його фабрики впадуть; настав час продати, перш ніж усе втратити. Окрім того, якби почалася війна, то Україну, яка опинилась би у центрі збройного конфлікту, одразу захопили б, і вона стала б театром кривавих боїв.

Такі роздуми спонукали його вибрати Канаду як країну для виїзду. Він із дітьми говорили не лише українською, а й ще добре володіли французькою, мовою, якою користувалася європейська еліта. І через те, що більшість канадців говорили англійською, він найняв учителя, сподіваючись, що в разі переїзду до Америки, його сім’я швидко адаптується в новій країні.

Того дня Олег повідомив йому, що це заняття — останнє, він сам наступного тижня їде з України, вирішивши податися до Америки.

—