Читати книгу - "Підкорись мені, дівчинко, Ванда Кей"

ФЕЛІКС

– А що я? Чого це ти мене виділяєш? Я, як усі. Що це ти раптом став під мене підлаштовуватися?

– Тоді, слухай сюди. Є достовірна інформація, що можна зірвати шалений куш. Сьогодні відбуватимуться перегони байків, – він натякав мені на солідний куш, який я не раз уже мав можливість урвати для нашої банди.

Автосправа завжди була моєю рідною стихією. За кермом авто я почувався впевненіше ніж на своїх двох. З малих років я став цікавитися машинками. Спочатку іграшковими, згодом справжніми.

На тлі інших дітей я мав славу знавця всіх існуючих марок автомобілів. Батько почав мене саджати за кермо за містом, коли я став діставати ногами до педалей, коли мені було дванадцять років. І я почувався за кермом, як риба у воді. Міг осідлати будь–який транспортний засіб із підкачаними шинами та заправлений якісним пальним.

Встиг подолати не одну тисячу кілометрів, щоправда під наглядом старших. Не один раз розбирав і збирав двигун та інші механізми автомобіля. Тож участь у перегонах була для мене звичною і навіть буденною справою. От тільки є деякі перепони. До отримання водійських прав мені залишилося зовсім небагато дотягнути. А на даний момент я без прав, можу тільки на свій страх і ризик сідати за кермо.

Щоправда, раніше я сидів за кермом автомобіля Никифора, який перебував зі мною в кабіні. Він був трохи старшим за мене і вже повнолітнім.

А тут ідеться про байки. Я, як і багато хто з мого оточення, типовий «хедэшник». Всі знали, що новенький Харлей Девідсон, щасливим володарем якого я був ось уже три місяці, нудьгує в нашому гаражі. Я так довго вже чекаю цього щасливого моменту, коли осідлаю його боки, що переливаються сріблом, і помчу назустріч вітру.

Перегони – це здорово, перегони – це життя. Моя стихія. Швидкість вирішує все. Мчати зі швидкістю на межі швидкості світла – ось це кайф. Це для мене все. Досі фарт не зраджував мені, але грати в кішки–мишки з долею, бажання у мене не було. Доведеться зупинити свої амбіції і почекати з грою в ковбоїв. Чекати залишилося зовсім не довго.

Проводяться ці перегони нелегально, легко можна підставитися. Та й день сьогодні незвичайний – переддень першого вересня...

– Я пас, – заявив я. – Батько мене вб'є, якщо дізнається.

– Та годі тобі, – наполягав Никифор. – У перший раз, чи що... Там сьогодні такий куш.

– І яка нагорода?

– Щось близько тисяч 100!

– Солідно, – подавився я вмістом свого келиха. – Сто шматків, та ти брешеш?!

– Слово даю? Погнали, Феліксе.

– Що тобі коштує? Ти ж ас.

– Варто спробувати. Вирішуй. Ми з тобою.

– Предки не дізнаються!

– Хто не ризикує, той не п'є шампанське!

– Я ж сказав – ні. Я обіцяв батькові, той випадок був останнім, коли нас гальмували менти у твоїй машині, – їм не вдалося мене переконати.

Нікофор не розлучався зі своїм телефоном, періодично набирав когось, коротко з кимось спілкувався. Постійно надходили виклики на його смартфон. Нарешті, він підняв голову і повідомив:

– А ось остання пропозиція. Повідомляють, надійшло замовлення, не менш драйвове, – обличчя всіх присутніх повернулися в його бік. Йому вдалося заінтригувати компанію молодих людей.

– Слухайте сюди, схоже це нам підходить, замовник платить сто тисяч за виконання швидкого завдання.

– Неслабо, гульнемо на славу.

– Давай викладай – у чому суть, не томи.

– Такі гроші, ти брешеш!

– Ну, розповідай уже, що за завдання.

 – Потрібно провісіти на одній руці під містом, тим, що з'єднує західну частину міста з Індустріальним районом. Доводилося бувати там? – витримавши паузу, Никифор повідомив про свою пропозицію.

– Звідки ти все це дізнаєшся?

– Із соціальних мереж, село. Є Гра, і є чат Гри. Типу тоталізатор.

– І що там є вільний доступ?

– Вільний доступ тільки для внесення ставок, але там не пишуть відкрито про гроші. Рахуються бали. Сто балів – сотка баксів. Тисяча балів – косар.

– Нічого собі, там така висота – розбитися можна, – висловив свою думку Пашка.

– Не фіга собі, я там ніколи не був.

– Так яка вимога, конкретніше, можна дізнатися? Як довго потрібно висіти там? – мене цікавили подробиці, бо, як правило, вся суть криється в подробицях.

– Я так зрозумів, що умови такі: або ти перебираєшся з початку мосту в його кінець за допомогою обох рук, або тримаєшся на одній руці стільки часу, скільки тобі знадобилося б, коли б виконував перший варіант. Є право вибору, – ми почули роз'яснення Никифора, який неодноразово заглядав у свій телефон.

– Пройти по всьому периметру мосту, нехай навіть за допомогою двох рук – набагато небезпечніше, там убивча висота. Висіти на одній руці можна в тій частині мосту, де відстань до землі не критична, це біля основи, там насип, – я висловлював свої роздуми вголос, оглядаючи поглядом усю нашу компанію.

– А де ж гарантії? Кинуть, напевне, – Артур шукав підтримки свого припущення, переводячи погляд з однієї особи на іншу.

– Не кинуть, усе передбачено. Спочатку гроші надходять на телефон виконавця, потім він приступає до виконання завдання. Якщо виконав – гроші його, якщо ні – будь добрий повернути. Усе по чесному, – Никифор описав фінансовий сторону угоди.

– Я так розумію, селфі висячи на одній руці від виконавця не вимагається. Це просто нереально. Значить треті особи ведуть стрім. Так? – підвів я підсумок почутої інформації.

– Так, усе правильно. Ти як? Візьмешся? Ризикована це справа все-таки, – Никифор дав зрозуміти, що сам він на таке не наважиться.

– А є ще охочі? – поставив я запитання виключно з ввічливості. Шанс має бути в кожного.

При цьому я прекрасно усвідомлював, що вибір впаде на мене. Ніхто з моїх друзів не наважиться зробити такий божевільний трюк. До того ж я у своїх силах і здібностях був упевнений. У мене в кімнаті була стінка, у дворі будинку був турнікет. Я щодня підтягувався і висів подовгу на стінці. Роки тренувань. Стабільні заняття надавали мені впевненості у своїх силах.