Читати книгу - "Одне без одного, Анна Чмутова "

Коли Віра вибирала собі Сімейний кодекс, він їй уявлявся дещо цікавішим. Але в голому результаті отримала дівчина тони бруду. Ним ділилися щедро, з барського плеча. Ним сипали в колишніх, його вистачало на родичів цих колишніх, їхніх сусідів, домашніх улюбленців. І навіть — на саму Гаєвську.

Віра намагається сховати позіхання. Вночі поспати їй майже не довелось. Усе думала, а чи повернуться в її квартиру ті, хто вже сьогодні сюди зміг потрапити?

Спочатку заспокоювала себе тим, що це не грабіжники. А свою функцію «попередити» вони й так непогано виконали. Потім їй здалось, що функція «налякати до смерті» залишається вакантною.

Не витримавши тривоги, Віра встала посеред ночі, набрала до тазика воду й поставила той прямісінько під поріг. Вона не знала, наскільки то безпечний засіб. Але сама вранці, спізнюючись на роботу, ледь не влетіла у свій капкан. Крикнула Варварі, щоб та прибрала в коридорі. Чи почула її сестра, теж не знала. Бо паралельно в слухавку кричала на таксиста, який заїхав не з того боку двору.

Замислившись, не встигає відстежити своє наступне позіхання.

— Вам не цікаво? — одразу ж перепитує чоловік, який сидить у неї в кабінеті.

Відверто — не цікаво. Говорити про це клієнтові вона не може. Тому пускається у виправдання. А потім все ж уважно слухає чоловіка. Такого нудного, що можна й заснути посеред його зіжмаканих пояснень про майже колишню дружину.

— Так що, ви допоможете з цим? — з надією в очах перепитує відвідувач. Віра розглядає його тонкий і гострий ніс. Такий противний, що мимоволі згадуються противні персонажі з дитячих казок.

— Так, звичайно.

Відмовлятися від справ було в не інтересах їхньої організації. Кожен втрачений клієнт перетворювався на особистий геморой адвоката. Ніхто ще не виходив із кабінету начальника зі здоровою психікою після цього.

Віра заповнює документи на клієнта, завалює тепер його питаннями. А потім із полегшенням зітхає, коли прискіпливий і нудний відвідувач виходить з її кабінету.

Хтось там говорить, що в неї важкий характер і бажання час від часу подушніти. Можливо, Віра зараз на долю секунди зрозуміла цих людей. Але б їм ані за що в цьому не зізналася.

Вона просто відповідальна. І це нормально з її професією. Вона не збирається повторювати долю сумнозвісного адвоката пана Стуса. Вона краще буде носити статус «душніла», ніж так. Та й дітей із терористами вона хрестити не збирається.

Дівчина відкидає голову на крісло й тисне потилицею в шкіряну обшивку. Полегшення приходить лише на мить. Не встигає Віра й відпочити, як у її двері вже знову тарабанять.

***

Іти додому не хочеться. Віра навіть сказала б, що в неї немає дому. Якщо це просто чотири стіни, скріплені підлогою й стелею, то таке приміщення в неї є. Якщо це більш філософське питання, то в Гаєвської однозначно немає на нього відповідей.

У дилемі, зайти за коньяком у супермаркет чи зайти в бар, вона вибирає другий варіант. Вдома Варя. Будь-яка зустріч із нею завершується криками. Віра банально від цього втомилась. А вона всього місяць як живе з молодшою сестрою.

Здається, що раніше такого не було. Коли батьки були живі, сестри між собою гарно ладили. Що трапилося після, сама Віра не зрозуміла. І навіть спроба колись обговорити це з молодшою привела до чергового скандалу.

У барі, що розташовано за дві станції метро від її роботи, так темно, що на перших же сходах можна стрімголов полетіти вниз. У самому залі світло ледь ллється від окремих лампочок і гірлянд, якими щедро прикрасили стіни. Віра навіть намагається згадати, наскільки близько новорічні свята. Для неї число в календарі було просто числом. Відкриває програму на телефоні, щоб перевірити й… Це ж треба, новий рік уже менше, ніж за місяць!

Віра сідає за барну стійку й зітхає. А їй яка різниця, коли там у році змінюється одна цифра? Вона навіть не знає точно, чи потрібен Варварі її подарунок під ялинкою. Та і ялинки у них немає.

— Добрий вечір, — бармен одразу ж з’являється перед нею, обриваючи потік думок.

— Добрий.

— Що бажаєте?

— Коньяк.

Бармен не дивується. Мабуть, часто до них після роботи заходять жінки в строгому одязі з окулярами на носі й байдуже просять коньяк.

Перед Вірою майже одразу з’являється стакан. Одним рухом його наповнюють бурштиновою рідиною. 

— Прошу, — ввічливо підіймає догори кінчики вуст.

— Дякую, — знову байдуже. Віра махом випиває коньяк: — Ще.

Бармен знову й бровою не веде. Ось у людини робота. Нічим не гірша за її. Можливо, цей чоловік навіть може зберігати шлюби. Якщо вірити фільмам, де бармен стає ще й психологом. А вона, Віра, стає останньою інстанцією. Ділить машини й квіткові горщики, коли жоден бармен і жоден психолог не допомогли родині. Це теж важлива справа. Чи ні?

Віра не хоче напиватися, але розслабляється тільки після третього стакана міцного напою. Весь день думає про те, хто міг послати до її квартири «голубину пошту». Бо так напаскудити на місці доставлення повідомлень можуть тільки голуби. Вона зараз веде п’ять справ. І в жодній із них не було надмірно проблемних клієнтів. Розглядати тих, хто був до цього інциденту немає сенсу.