Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Все гаразд? – він підвів на мене погляд, але дивився знову ніби крізь мене. – Я маю на увазі роботу, – махнула головою на листочки в його руках. – Може, треба щось виправити чи переробити. Ви тільки скажіть, і я все зроблю. Я ж на стипендії, – натякнула, але чоловік продовжував очікувально на мене дивитись і я обережно додала: – Мені дуже потрібно, щоб ви поставили вищий бал.

Після цих слів він настільки різко розвернувся, що я від несподіванки навіть підскочила на місці, а чоловік почав копошитися у своїх документах, щось інтенсивно шукаючи. І знову його рухи були якимись механічними та надто швидкими, не схожими на звичайну поведінку людини. Коли він нарешті виявив потрібний аркуш паперу, я спробувала акуратно через його плече подивитися, що саме він робить. А побачивши в його руках журнал нашої групи, дуже здивувалася. Ось тільки потім сталося те, що повністю ввело мене в стан шоку: Рязанцев взяв ручку і поставив п'ятірку чітко навпроти мого імені. Завершивши з журналом, чоловік знову втратив різкість у рухах і ясність в очах, повернувся до мене і, що найжахливіше, знову дивився крізь, ніби мене тут взагалі не було. Я не мала більше ні сил, ні бажання перебувати в одній кімнаті з цим чоловіком, тож я розвернулась, нічого не сказавши, і майже вибігла з кафедри.

Боже, що це було? Може я збожеволіла або все ще сплю. Якщо це так, то це найдивніший сон з усіх що я колись бачила. Навіть ці змії з кішками тепер здаються не настільки моторошними, як порожній погляд чоловіка. Впевнена він ще довго мені ввижатиметься. Щоб переконатися, що я все-таки при тямі, я себе вщипнула. Вийшло доволі болісно, і я машинально почала розтирати шкіру на руці. Не сплю. Принаймні, є і плюс у всій цій історії: що б не трапилося з професором, він поставив мені «відмінно», і нехай я почуватимуся останньою егоїсткою, але для мене це зараз важливіше. Я знаю, наскільки він вимогливий викладач, і скільки нервів коштує захистити свій проект на п'ять, а тут він навіть не прочитав його. Я, звичайно, дуже старалася, коли його робила, але краще так, ніж нескінченні правки.

У моїй кишені задзвонив телефон і вирвав із думок. Сама того не помічаючи я стояла посеред коридору за кілька кроків від кабінету, з якого так поспіхом тікала. Потягнувши мобільник із задньої кишені джинс, кинула погляд на екран і відповіла.

– Ну що. Як все пройшло? – пролунав занепокоєний голос Олі на тому кінці.

– Слухай, це довга та дуже дивна історія. Давай потім розповім.

– Гаразд, – інтонація подруги натякала, що їй не подобається бути в невіданні, але здається, у неї були якісь новини і вона готова була почекати з моєю розповіддю. Так і виявилось. Через секунду Оля заговорила збудженим голосом: – Уявляєш, нам лекцію скасували. В універ приїхав відомий прокурор, і він розповідатиме історію свого успіху.

– Знову? – здивовано вигукнула я, сполохавши купку студентів, що стояли біля вікна. – Ми ж учора на його лекції були.

– Так. Думаю, його попросили виступити двічі, щоб усі змогли послухати.

– А навіщо нам це двічі слухати? Це навіть не наш напрямок, – обурено сплеснула я вільною рукою.

– Знаю, але їм же треба, щоб актова зала була повністю заповнена. От і заганяють туди всіх поспіль.

– Дідько, не хочу туди йти, – втомлено потерла перенісся. – Я й учора його до пуття не слухала: дописувала проект.

– Ну, може, це твій шанс з другого разу послухати, – з динаміків почувся веселий сміх подруги. – Або можна ще раз посидіти, займаючись своїми справами. Наприклад, розкажеш, що там за історія зі здачею проекту.

Я не бачила сенсу сперечатися чи нагнітати: ситуацію це ніяк не змінить, а прогулювати я не звикла. Так, багато хто вирішив би, що це чудовий привід вислизнути з пари, але це, на жаль чи на щастя, не про мене. Я не вважала себе заучкою, яка нічого крім університету не бачить, але не була й вічно п'яним студентом, готовим на все заради веселощів. Тож домовившись зустрітися в актовому залі, ми попрощалися з Олею.

До широких двостулкових дверей, які вели до зали, я підійшла практично одразу. Я й так була на потрібному поверсі, залишалося лише пройти довгим коридором. Входів до актової зали було два: центральний з головних сходів та бічний з боку аудиторій. Я підійшла якраз до другого, зазирнула всередину і побачила напівзаповнені ряди, які неквапливо займали студенти.

Пробігши поглядом по залу, я випадково натрапила на знайому фігуру. Та сама дівчина, з якою мені вже пощастило зіткнутися біля кабінету Рязанцева, стояла трохи осторонь дверей, через які увійшла я і в розслабленій позі підпирала стіну. Виглядала вона явно в передчутті цього дійства, але чомусь не займала місце в залі. Мені не хотілося знову зіштовхнутися з нею. Було щось дивне у її поведінці, що і як вона говорила. А головне – зараз у мене виникло почуття, наче саме вона причетна до дивної поведінки викладача. Так, ця думка абсолютно божевільна і позбавлена будь-якої логіки, але чомусь вона мені здавалася найвірогіднішою. Швидше за все, мені просто ставало моторошно від цієї дівчина, тому здавалось, що вона причетна до всіх дивацтв навколо.

Вона ніби відчула мій погляд (хоча я так виразно вирячилася, що у будь-якої людини вже мала палати потилиця). Дівчина відкинула довге волосся і, не повертаючись, спитала:

– Ну що, скільки поставив?

Її тон мені здався надто іронічним, навіть насмішкуватим. Але через секунду я зрозуміла: те саме я запитала у неї, коли вона вийшла з кафедри. Я навіть не знала, що мені відповісти. Може, варто поділитися з нею дивною поведінкою викладача чи просто відповісти, що здала на п'ять і закінчити розмову. Поки намагалася визначитися, що ж сказати, до мене раптом дійшло, що вона навіть не бачила, хто стоїть поряд. Як тоді вона зрозуміла, що то я? Моя бурхлива уява та ірраціональний страх уже не просто підняли голову, вони схопилися на ноги, почали стрибати і махати руками на всі боки, кричачи, що тут щось не чисто. Мені слід було ввічливо відповісти і втекти від гріха подалі, але сама не розумію чому вирішила перевести розмову в інше русло, проігнорувавши її питання.